Янукович шантажує Путіна можливістю домовитись з Заходом: випустити Тимошенко, створити коаліцію з частиною опозиції, зробити Яценюка прем'єром та підписати Асоціацію з ЄС. У відповідь Газпром заявляє про намір будувати газопровід Ямал-Європа-2 в обхід України. Дешевий блеф. Що з одного, що з іншого боку.
Олександр Данилюк (фейсбук).
* * *
Кремлівський палац, Георгієвська зала. Біля віконечка - журнальний столик, виконаний в сталінському ампірі з густою золотою патиною і вульгарно розкоряченими ногами кабріоль, що в купі підсвідомо символізує суть кремлівської кадрової політики. В центрі столу інтарсією виконано чорнобильського орла-мутанта, який тримає в одній кігтявій лапі серпа, а в другій – молотка. За столом – двоє, вдягнені в щось пристойне тіпа Армані, але без краваток. Перед ними - купка сємок і велике фарфорове блюдо для лушпайок. По кількості лушпайок можна зробити висновок, що переговори тривають вже години дві, не менше.
- Так я шо хочу сказати: мені Яценюка прем’єром увімкнути – як два пальця об асфальт, - майстерно спльовує більш крупний переговорщик. – Ти ж знаєш, з мене станеться. І пацани з Бруселя ото мене через день уламують; кажуть: давай, Вітьок, кидай ти того лоха – це вони про тебе, мєжду прочім! – Кидай, кажуть, того лоха, бо у нього кінцево криша поїхала: то стерхів в небі шугає, то корюшку на нерест веде... В общем, дуй в Європу! Тебе Європа просто жде - не дождеться; як мати рідного сина зі школи з атестатом перезрілості в кишені. Ото кожного ранку виходить Європа аж на кордон з Румунією, стає, як балерина на носочки і долоньку так приклада до лоба, як козирок у ментовської фуражки і вигляда: чи не йде, часом, Вітя в Європу?.. А я ж не йду, я їм кажу: нєт! Я своїх пацанів не здаю! Це я їм так говорю. Бо ми ж з тобою, Вова – друз`я? А як же ж! А вони мені знову: тамбовський вовк ти йому, а не друг! Він таких друзєй (це вони про тебе знов...) на сніданок на хліб намазує тонко-тонко – тільки кишки у різні боки чвякають. А потім для конспірації це малиновим варенням зверху маскірує, хаває і не морщиться. Ти подивись, скількох „дузів” він уже захавав: один Боря Березовий чого вартий.
- А от і не нада, Березу не я! Не я Бєрьозу заламаті... – нервово перебиває дрібніший переговорщик.
- Так і я їм те ж саме кажу: то не він! Богом клянусь! – Вітя оглядається в пошуках ікони, але не знаходить і хреститься на золотий барельєф масонського символу під стелею. – То не він! Це я їм кажу. Вова ніколи такої херні б не зробив! Як це – живу людину і коцнути? Та не може такого бути. Ну, війну в Чечні чи ще де – то туди-сюди. А от так, живу людину?.. Ніколи не повірю. Добрєйшої душі чолов’яга! Я ж його знаю, як себе. Вобщем, дав я тим, з Бруселю, копняка під сраку – аж в самій Румунії очухались. Але знову ломляться – давай, кажуть, Вітя, давай!..
- Як я тєбья панімаю!.. От у мене тоже – то Жириновський, то Зюганов, то ще який Рогозін з ранку до вечора: давай, кажуть, Вован, саринь на кічку!.. Вставимо богатирський пістон братьям-славянам! Давай зафігачим з газової труби петлю Нестерова навколо України! Ну, шоб ні каплі по тому кровостоку не попадало в їхнє братське хавало! А я ж не здаюсь! Я їм кажу – нєт! Я на ето пойтіть не могу, шоб отак от оставить без палива наших єдіноутробних братьєв в зімню стужу, коли термометри лопаються від натуги втягнути отой спиртовий стовпчик в себе до мінус двадцяти. Шоб я, православний нікейо-цареградського фасону, та й заморозив кого в сумеречну морозну ніч??? Бог не простить! – хреститься туди ж. – А ти знаєш, який у нас бог строгий! Чуть шо не так – в підвал і голки під ногті!..
- Да, тяжка житуха у нас... – Вітя залізає передньою рукою в барсетку і зосереджено щось там намацує. – О! Знайшов. Канфєту будеш?
- А? Шо? Нє, спасіба, не буду. Але - давай, Дімону передам – він буде.
- На. Привет йому. Як він, кстаті?
- Дімон? Так то нічого, але скучає за троном. Сильно-сильно скучає...
- Так і каже?
- Та нє, але я ж по очах бачу. Бухати почав...
- Балуваний...
- Ну, у мене сильно не побалуєшся. Давай канфєту, передам.
- На. Ти ж скажи, шо від мене. Він мене пам’ятає?
- А то! Ти ж його вже канфєтою балував...
- Ну, такоє... Кстаті, мене оті, з Румунії, постійно на кримінал підбивають – Юлю випустити. Я їм кажу: не можу, бо ми ж правова держава, а не якась кримінальна сатрапія. А вони: випусти, Вітя, а тобі за це в Гаазі дисконт на двадцять прОцентів від нас полагається! Прикинь, да? В Гаазі... Явно на шось намікають. Але іноді так і задумаєшся: може й справді випустити? Я ж – демократ. Одною ногою в Донєцку, а другою, практично, в Європі. Культурні связі у нас круто наладжені – снікерс, баунті, мілкі-вей...
- Да, Вітя... Проблема... Шо ж нам робити? Як цього гордієвого вузла розпиляти, шоби по справедливості? Ти ото крутиш, як циган на базарі. А ти не крути, ти ясно скажи: зливаєш трубу чи нє? Бо мені тоже не обломиться нову трубу протягнути хоч по Балтиці, хоч поперек Скандинавії – бабло мені пофіг, не зі свого кармана. Зато пістон таки вставлю – мама не горюй! І будеш ти на своїй пустій трубі гратися, як дурник на флейті. А то на метал поріжеш і здаш – на бабло піднімешся! – дрібно сміється з калмикуватим прищуром.
- Дуже мені обідно твої слова чути, - Вітя капризно піджав губу і почав зосереджено крутити ґудзика на піджаку. – Ти знаєш, Вова, як я тебе неймовірно уважаю. І тебе, і контору твою. Але я пацан тоже правильний, і крантік тоже можу перекрити на раз. Бо не люблю, коли мене на понт беруть. І будеш ти свій газ відрами в Європу носити. Ага, через Прибалтику. А вони тобі, по старій пам`яті, тим газом будуть часто-часто клізми ставити. Так шо - давай не будем...
- Опа, як ми заговорили! Ні фіга собі, голос прорізався... Оце, називається, дружбан, оце – братело славянське... Крантік мені перекриєш? А якшо я тобі дихалку перекрию? Нічого? А полоній для покращення органів піщеварєнія? А діоксинчику для фотогенічності? Оце я дожився... Так, будем розбиратися не відходячи від кремльовської стіни плачу. Палач!
- Та ладно Вова, шо ти ото вічно відразу кіпішуєш. Чисто, як дитина мала – палач, палач...
- А чо ти хамиш?..
- Та ладно тобі... Давай миритись, - грайливо штурхає його в бік.
- Відстань! – капризно відвертається до вікна.
- Во-о-овчик, перестань... – лоскоче його під ребрами.
- Хі-хі-хі!.. Відчепись
- О, диви, палач приперся. Відпусти палача, Вовчик, - з лагідними інтонаціями в голосі.
- А, засцяв? – вже подобрішавши.
- Та є трохи... – тяжко зітхає. – З тебе ж станеться.
- Ну так: аз єсмь – царь!.. А у нас, царів, палач – це добра вікова традиція, ти ж знаєш.
- Здогадуюсь... Так шо, миримося?
- Ладно... – протягує мізинця.
Той, шо крупніший – Вітьок – чіпляється за нього своїм мізинцем. Вони починають злегка розгойдуватися і напару старанно декламувати:
- Мірісь, мірісь і больше нє дєрісь! А єслі будєш драться, нє буду с тобой іграться!
- Ну, ладно, Вітьок, ти не обіжайся! Заходь, коли будеш в наших суворих пушкінських краях.
- Та чо мені обіжатись? Палач – дєло привичне. Я ж розумію: служба така – царь!.. Ну, ти своїй привіт передавай, як побачиш.
- Ага. І ти своїй, як побачиш...
Обоє весело сміються. Вовчик грайливо погрожує пальчиком.
- Ну, чмокі-чмокі!
- До скорого! А ти, кстаті, і сам міг би заїхати! Сходили б куди – на Андріївський, чи по пиву... А то я б тебе на гей-парад зводив.
- А шо, у вас вже це є?
- Ну, да. Ми ж, як не крути – Європа... Чуєш, я семок на дорогу візьму?
- Та шо ти ото, як дитина мала – насипай собі повну кишеню. Тобі ж ще їхати і їхати.
- Ага, - нагрібає двома руками. – Класні вони у тебе. Сам жарив?
- А то.
- Ну, бувай.
- Пака!..
