Мовчання - не золото політика.
 
Події 2010 року пов’язані з судовим переслідуванням лідерів опозиції Тимошенко і Луценка завдали нищівного удару по опозиційному руху. Пройшло майже півтора року до моменту, коли Режим почав відчувати організований спротив як різноманітних суспільних груп, так і політичних партій і рухів. Лише влітку 2012 року напередодні початку парламентської виборчої кампанії-2012 основні політичні сили, що в подальшому стали основною платформою опозиції - УДАР, «Свобода» і «Батьківщина» змогли сформулювати суспільну «претензію» до Режиму та запропонувати інший шлях розвитку країни. Маховик «Пакращення» до того моменту вже набрав обертів, розмах якого просто не відразу було помітно пересічним громадянам на тлі певної ейфорії від проведення ЄВРО-2012 і тимчасового суспільного примирення в цей час. Ритмічний пульс «Пакращення» вже котився хвилею рейдерських захоплень по високоприбуткових підприємствах, що не належали або «Сім’ї», або комусь з верхівки ПР. Вся кадрова політика в державі була поставлена на конвеєр впровадження у всі державні інституції вихідців з Єнакієво, Макїєвки, Донецька, так звані «правоохоронні органи» перетворилися на карально-охоронні підрозділи ПР, керовані «смотрящими».
 
Чи пішла на користь Тимошенко її вимушена ізоляція і судові страсті, що передували цьому? Автор вважає, що обрана стратегія поведінки і самої ЮВ, і її захисту, як під час судилища у виконанні Кірєєва, так і під час подальшого ув’язнення була помилковою. Не було жодних сумнівів у тому, що суд зачитає той вирок, який особисто затвердить Янукович. Не було жодних сумнівів у тому, що «надзавданням» переслідування Тимошенко був не просто факт судимості, а повної її ізоляції, як особистої, так і політичної. Саме тому, і ЮВ, і її оточенню необхідно було вірно вибрати єдиний вірний шлях, який би залишав її діючим політиком- шлях інформаційного, наповненого стратегією і ідеями спілкування з виборцями, як прихильниками, так і противниками. Не царська це справа демонструвати нехай і заслужену неповагу до суду. Не царська це справа примушувати Режим в особі пенітенціарної служби створювати «спеціальні» умови перебування лідерки опозиції за ґратами. Не справа державного лідеру боротися з тюремниками, тупими і підневільними виконавцями Режиму, навіть в їх потворному, збоченому бажанні вести цілодобове відеоспостереження за нею.
Багато українців різних політичних поглядів, які відверто не долюблювали Ю. Луценка на посаді керівника МВС, дуже сильно змінили свою думку на краще про нього під час його «відсидки». Те, «як» він сидів, характеризувало його в вищій мірі інтелігентною, інтелектуальною людиною, яка дуже вірно сформулювала підхід до неминучого часів тоталітаризму: «Не важливо за що ти сидиш, важливо навіщо». Хіба  положення будь - якого високопосадовця в ув’язненні може відрізнятися від стану звичайних засуджених коли серед них є теж повно безневинних? Коли вся система виконання покарань зберігає набагато більше ознак тоталітарного сталінізму, що призначений для придушення особистості і людської гідності ніж підходів демократичних країн, що намагаються зберегти для суспільства гідного громадянина і особистість?
 
Майже за 2 роки ув’язнення Тимошенко країна почула від неї занадто мало. Навіть незважаючи на певні проблеми зі здоров’ям. Навіть не зважаючи на те, що режим обмеження  її спілкування з соратниками і захисниками був більш суворим ніж у Юрія Луценка. Тим дивніше це визнавати з тієї причини, що ЮВ вміє досконало володіти словом - головною зброєю політика. Вже перший же лист адресований нею Януковичу довів це в повній мірі. Вже другий лист, щодо голосування змін законодавства до майбутніх виборів-2012 ,чітко відобразив початок зменшення безроздільного раніше впливу ЮВ на партію «Батьківщина» і її фракцію в парламенті. Не варто було сподіватися на рятівне коло від Європи. Ні Європа, ні США ніколи не підуть шляхом прямих юридичних дій проти таких «недо-диктаторів» як Янукович, обмежуючись лише критикою, «стурбованістю та висловленням незгоди». Не про проблеми зі спиною хотіла почути слова від Тимошенко країна. Реакція листом ЮВ на обвинувачення у «справі Щербаня» була звичайною рефлексією людини, що вважає себе невинуватою в умовах обмеженої можливості донести свою позицію та думки до суду і громадян. Чи не єдиним за цей час голосом справжнього національного Лідера, Політика з великої літери, стало звернення Тимошенко до Януковича з вимогою не визнавати легітимним так зване «виїзне засідання ВРУ на вул. Банковій». Апофеозом сьогоднішньої ситуації, що склалася навколо Тимошенко і її сприйняття реальності став лист «День Європи», що був присвячений подіям 18.05.2013 і акції «Вставай, Україно!».
Стало остаточно зрозуміло, що ЮВТ втрачає зв'язок з реальними настроями народу і страждає відсутністю повноцінного зв’язку з керівниками парламентської опозиції. На тлі загального розуміння ситуації з дебільною технологією «антифошызму», що пропонувалася ПР як протидія опозиційним акціям, ЮВ помилилася, даючи рекомендації опозиціонерам «сідати за стіл переговорів» з партією влади. По-перше,  тому, що парламентська форма спротиву не може дати реальних результатів. По-друге, за її ж влучним виразом «Не можна вести перемовин з наперсточниками». По-третє, тому що в суспільстві вже давно визрів запит на форми протесту набагато більш дієві та радикальні, ніж «цнотливі» ходи «Вставай, Україно!». Чому Тимошенко так пронизливо мовчить? Через тактику, обрану захисником Власенком? Через фактичну зраду Турчинова і частини «Батьківщини», що тепер зорієнтовані на Яценюка? Чи взагалі через те, що нинішня трійця опозиційних лідерів намагаються стати самодостатніми і незалежними претендентами на президентство без допомоги Тимошенко?
Публіка визначає велич акторів за їх вмінням тримати паузу. Але необхідно пам’ятати, що витримана пауза підкреслить велич актора лише її вдалим та своєчасним перериванням. Тимошенко необхідно перервати паузу мовчання і заговорити. Заговорити про головне - про країну. Ще півроку мовчання і вже буде пізно.
 
Холодна громадянська війна. Голуб Миру чи Яструб Війни?
 
Автором цих рядків вперше використано термін «Холодна громадянська війна»  20.05. в статті, присвяченій майбутньому Януковича, не здогадуючись про те, що першим використав цей термін відносно до української реальності ще в 2012 році Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету, в інтерв’ю ВВС. 2 тижні тому Юлія Тимошенко закликала політичну верхівку України припинити сповзання в «холодну громадянську війну». Характерних рис реальності цієї війни аж занадто багато, вони зрозумілі і ми не будемо акцентувати на них увагу. Скажемо про інше. ЮВТ – людина конфлікту, боротьба з кризами і їх подолання- її стихія. Хоча побічним ефектом діяльності її «ядерного реактора», який необхідно спрямувати в мирне русло», за вдалим виразом Кучми, є і створення нових конфліктів і криз. Вперше в житті Тимошенко, перебуваючи всередині конфлікту, може бути і стороннім спостерігачем. Точніше, вимушена, адже перебуває в доволі щільній ізоляції від притоку інформації і особистих контактів.
 
Діяння Януковича і їх наслідки, що вже не могли приховуватися владою в 2012-2013 роках – ось результати «Пакращення», що спустошили кишені мільйонів українців, знищили малий та середній бізнес, які все частіше змушують громадян виходити на численні акції протесту . «Зведення з фронтів» стають все тривожнішими. Шалений ріст зовнішнього і внутрішнього боргу країни до 70 млрд.$ і 50 млрд. $ відповідно, знищення конкурентного підприємництва, посилення прірви між доходами 99% звичайних пенсіонерів і 1% «елітних» (екс-міністри, держслужбовці вищих рангів, тощо) в наслідок реалізації «Пенсійної реформи», стрімкий ріст безробіття за офіційними даними до 560 тис. осіб (а за підрахунками фахівців- до 1,5-2 млн. з урахуванням прихованого безробіття, не зареєстрованих безробітних та умовно-зайнятих), падіння обсягів промислового виробництва та ВВП третій квартал поспіль. І чим частіше проходять акції громадської непокори зі скандуванням «Хтось прийде- порядок наведе!», тим все частіше «політично стурбовані» громадяни вкладають в цього «хтось», на фоні ще недостатньої зрілості Кличка, Тягнибока і Яценюка, якраз ім’я Тимошенко.
 
Чи повинна стати ЮВТ «яструбом непримиренної війни» проти Режиму, перебуваючи за ґратами? Чи може вона стати «третейським суддею» між опозицією і владою, або навіть «голубом миру», який сприяє безконфліктному, безкровному відходу Режиму в небуття? Стати «яструбом війни», що закликає людей на барикади і злісного опору Режиму, не складно. Але не доречно. Чекати на милість Режиму і поступки політиці «примирення»? Ще гірше і повністю безперспективно. Тоді де ж місія Тимошенко? У ЮВ зараз вперше з’явилася можливість стати наднаціональним лідером, що не залежить від прихильності лише однієї політичної сили. Тимошенко завжди була неперевершеним тактиком, прийшов час ставати стратегом. Не пояснювати Сьогодення, а формувати Майбутнє. Не рефлексувати на чергові звинувачення в пошуках захисту у своїх прибічників, а звертатися до електорату, який їй не довіряв і не підтримував. Довести, нарешті, громадянам країни, що можливий, а на переконання автору статті, і невідворотній перехід «холодної громадянської війни» в певну  форму силового протистояння і громадської непокори має на меті не її персональне звільнення, про що так звично скандує опозиція на своїх мітингах, а початок будівництва нової України і справедливого суспільства. Того, де Тимошенко стане не Метою, а Інструментом. Війни не українців проти українців, а українців проти окупантів.
 
За багаточисленними соціологічними опитуваннями зараз «рівень революційності» громадян та їх бажання брати участь в протестних акціях зростає та досягає чи не 50%. Будемо говорити відверто, значною мірою це "рівень диванної революційності". Більшість хоче підтримати не акції громадської непокори і тим більше не Революцію, а її телевізійну перемогу. Чи варто оголошувати Тимошенко майбутнім кандидатом в Президенти? Автор вважає, що це безвідповідально і оманливо для громадян. Країні доведеться боротися за перемогу над Режимом і точно не «телевізійним» без фізичної участі Тимошенко. Автор помилилася, даючи прогноз щодо можливого звільнення Луценка Януковичем. Тим не менше, на негативному прогнозі щодо звільнення Тимошенко автор наполягає. Якщо Юлія Володимирівна хоче активно долучитися до руйнування Режиму саме зараз прийшов час зробити рішучі кроки. Найбільш гармонійно їй пасувала б позиція схожа на позицію Луценка - вона повинна допомогти опозиційним лідерам виробити не просто план повалення Режиму, а скоріше План майбутньої країни, яку вони спільно будуть зобов’язані будувати.

Великі виклики завжди чекають на Великих людей
 
Численні «експерти» Центру політичного зомбування ім. В.М. Полєсова  вже зараз переконують нас, що «час Тимошенко пройшов і не можна вважати її серйозним суб’єктом української політики». ВОНА здулася і відповзла тихо помирати. Чи залишить Тимошенко за собою «першу скрипку» в українській політиці?
Для того, щоб передбачити майбутню долю політика Тимошенко, люди, що пророкують Юлії тріумфальне повернення, зазвичай звертаються до прикладу Нельсона Мандели, який 27 років провів в ув’язненні за правозахисну діяльність, а потім не тільки став президентом ПАР, отримав Нобелівську премію миру, але і фактично уособлював собою повалення режиму апартеїду в цій африканській країні. Не заглиблюючись в специфіку цього регіону, його історії та безпосередньо особистості Мандели, автор цих рядків воліє в якості зразку для наслідування вибрати інший приклад. Вважаючи, що однієї паралелі з довгим терміном ув’язнення між Манделою та Тимошенко не достатньо, автор пропонує пригадати набагато більш підходящий приклад для порівняння.
 
Це історія політичного тріумфу Уінстона Черчілля, найвидатнішої людини Великої Британії ХХ століття. Лише той, хто детально вивчав біографію Черчілля, знає, що видатний державний діяч, який за 25 років державної служби обіймав посади міністра внутрішніх справ, міністра фінансів, очолював ВМФ, а також інші державні установи вищого рівня, перебуваючи майже безперервно депутатом Палати громад, на початку 1931 року опинився на узбіччі британської великої політики, до того ж вже перебуваючи в доволі поважному віці 57 років. Здавалося б, доля видатного оратора та відданого сина Британії як політика дійшла кінця. Але виявилося, що це не так. Початок Другої світової війни, тектонічні зсуви, що сталися в політичних елітах великих європейських країн, вихід на світову авансцену фашизму та реальна загроза не тільки подальшому існуванню Великої Британії, а і світової демократії загалом, як суспільно-економічного ладу, всі ці потужні виклики, найбільші в історії цивілізації, потребували особистостей відповідного масштабу. І тільки національна єдність, мудрість, проявлена представниками основних політичних сил, дозволила видатному Черчіллю після 9 (!) років забуття повернутися на Олімп, увійти до когорти Великих, вперше очолити Кабінет міністрів і вписати своє ім’я в аннали історії творцем антигітлерівської коаліції.
 
Якщо не сліпо вірити в швидку перемогу народу над Режимом Януковича, а реально прогнозувати стан речей та ситуацію в країні після такої очікуваної події, наприклад в 2015 році, то необхідно чітко уявляти - Тимошенко не буде звільнена на другий день після проголошення новим президентом когось з сьогоднішніх опозиційних лідерів. Саме з тієї причини, що викладені вище. ПР, як уособлення кримінально-мафіозної влади, що за часів фюрерства Януковича пустила коріння у всіх без виключення вищих органах державної влади, буде робити все можливе і неможливе на всіх рівнях судової, законодавчої та виконавчої влади, щоб якнайдовше зберігати ЮВТ в ізоляції. Адже вихід на волю найпотужнішого політичного гравця може означати не просто відплату її «кривдникам», він може започаткувати кінець, кардинальний злам всієї кланово-мафіозної Системи, що вибудовувалася в країні протягом 15-20 років.
 
Щоб пройти своїм шляхом величі одного минулого для Тимошенко буде недостатньо. Українське суспільство невпинно зростає і відповідно підвищує планку запиту вимог до нового національного лідера. Можливо навіть певним чином «ідеалізуючи» риси такого лідера. Чи готова сьогодні ЮВТ відповідати таким запитам? Ні. Чи є вона найбільш потужним політиком України, що змогла б ще підняти свій рівень, надаючи Державі синергетичного ефекту від особистісних якостей, досвіду державного управлінця, політв’язня-жертви тоталітарного режиму, стратега розвитку країни і просто чесного, порядного політика? Так. Залишаючи далеко позаду і Тягнибока, і Кличка, і Яценюка.
 
Ренесанс країни і Месія напрокат
 
Прискіпливий читач може запитати автора: «Чому в статті так багато складних та неоднозначних висновків?». Дійсно, у вас може скластися враження, що тут грається «і вашим, і нашим». Така собі чергова, витончена технологія  заплямування і «противсіхства». Це не так. Прості відповіді на складні запитання можуть давати лише дурні і генії. Але в нашій політиці геніїв немає. В такої постаті як Тимошенко граней набагато більше ніж у двосторонньої монети. До того ж, стаття розрахована на максимально об’єктивного читача, який хоче не сліпо довіритися, а зрозуміти, примусити ЮВТ пройти достойно шлях Чистилища, вийти з нього в новій якості. Тимошенко вже поклала на вівтар своєї політичної кар’єри забагато. Сім’ю, здоров’я, можливість забезпеченого життя в строю вітчизняних олігархів. Але це і є її Доля. Та сама, яку вона мусить переконати в помилці. Та сама, якій доведеться привести саму головну жертву. Присвятити своє Життя країні. Без залишку і сумнівів. Станіслав Єжи Лєц колись геніально помітив: «У кожного віку є своє Середньовіччя». Саме такий період зараз переживає молода, 20-літня незалежна Україна, яка щоденно паплюжиться Режимом Януковича. Якщо Україні судилося відбутися Державою, то сьогоднішнє «Середньовіччя» Партії Рецидивістів повинно обов’язково закінчитися епохою «Відродження». Відродження Закону, верховенства Права, Справедливості, рівності можливостей і громадських свобод. Той, хто очолить «Ренесанс» країни буде заслуговувати на звання Месії. Але не в богохульному значенні і не зразка попереднього «Месії» Ющенка, завдяки якому суспільство отримало прекрасний профілактичний досвід від пришестя подібних «рятівників».
 
Суспільство не буде боротися за зміну кривавих володарів на інших, дещо європеїзованих та культурних. Суспільство вже дозріло до того, щоб використати політиків на свою користь. Суспільство вимагає від політиків стати не Ціллю, а Засобом, Інструментом, що допоможе кардинально змінити країну. «Принесення себе в жертву» просто необхідне тими українськими політиками, які не на словах, а на ділі готові боротися за Майбутнє країни. Шлях від публічної сповіді та спокутування старих помилок до осмислення стратегії розвитку України, донесення її до громадян, перетворення з вузькопартійного ватажка на національного лідера - ось вибір, який вимушена буде зробити Тимошенко, щоб повернутися на верхівку. Чи може Україна прожити без Тимошенко? Безумовно. Але дуже хотілося б, щоб Тимошенко прожила з Україною.
Шановна Юлія Володимирівна! Станьте «Месією напрокат» і Україна сама впише Ваше ім’я в Історію.
 
© ЦЗ 13.06.2013р.