Усе менше інформації та усе більше брехливої пропаганди падає на людей із телевізійного екрану. Виникає одночасно інфо-алергія та відчуття вакууму реальних новин у людини, яка позбавлена інших шляхів інформування.
Нажаль, і надалі мільйони (десятки мільйонів) українців позбавлені інтернет-альтернативи здобуття інформації і вкотре переживають дежа-вю періоду совєтської програми «Врємя». Ніби й новини є, а інформації немає. А те, про що щодня розповідають, суперечить тому, що люди спостерігають довкола. Така шизофренія була характерною для всієї епохи совка. Достатньо перечитати Ільфа і Петрова чи того ж Булгакова, аби усвідомити, що такий когнітивний дисонанс «новин» та реального життя почався ще за «дєдушкі Лєніна» і тривав до останніх днів СРСР. У народі казали просто: «большевики брешуть».
І нині потоки брехні та нео-совкової пропаганди наростають. Народженим в СРСР - не звикати. А от цікаво, як такий феномен «перетравлять» народжені в Україні? Покоління ґаджетів і соцмереж. Ґенерація, якій любов до совка і нео-сталінського нафталінового набору «цінностей» намагаються посилено прищепити в останні три роки усі ці табачники-колєснічєнки-добкіни-костусєви-азарови. Ті, хто вийшли з «совка», але «совок» з них не вийшов. Якось підсвідомо ці нувориші, міністри-капіталісти вибрали собі дивне кліше управління масами: собі розкоші арабських шейхів, а народу – совковий нафталін під декілька гривень до кишені, для своїх – вільний рух капіталів та безперешкодне пересування закордонням, а народу – оновлений герметичний український «ГУЛАГ», позбавлений доріг, комунікацій та елементарних комунальних послуг.
Чи вірять усі ці владні мільйонери й мільярдери у світлі ідеали Леніна-Сталіна-Троцького? Чи перечитує Табачник «Короткий курс історії ВКП(б)» за концепцією Сталіна? Чи користується Ахметов засадничими принципами Марксового «Капіталу»? Чи колишній «помаранчевий харків’янин», а нині мер Кернес, який має за плечима вирок Харківського обласного суду (пограбування та шахрайство за ст. 143 ч. 2 КК України), справді так любить Леніна, що готовий руки ламати «антисовєтчикам»?
Ви вірите у те, що вони «вірять» у «Моральний кодекс будівника комунізму»? Вони лишень вдало експлуатують цю масову «ностальгію за мезозоєм» - ці вкорінені колишнім страхом звички пересічного совкового громадянина. Адже звичка – це друга релігія.
Напевно третина населення України, позбавлена у ті часи будь-якої альтернативи, прожила свою молодість «за совка»: народили дітей, вчили їх і самі якось працювали, крутилися й долали «дефіцит», вистоювали черги й колективно святкували «майські» та інші вихідні дні календаря. А в молодості, як відомо, вода чистіша, небо блакитніше і дівчата гарніші. І п’ється, і співається усім «врагам назло». Гріх не скористатися таким психологічним потенціалом для масового задурювання.
Тобто, у цьому й парадокс нео-совкового сьогодення: усі переконані, що «вони» вже побудували собі «світле майбутнє». Собі і дітям з внуками. Тоді, для чого ж тужитися і вигадувати собі «світле минуле», якого й так не було? Адже ніхто так довго не може бути обдуреним, ніж той, хто сам добровільно прагне бути засліпленим пропагандою та брехнею. Як казав архімандрит Іоанн: «перемога над собою – найважча з усіх перемог по причині сили ворога, адже я сам і є собі ворогом».
Покоління сьогодні 20-літніх остання надія цієї країни лишитися унітарною державою та єдиним суспільством. Якщо вони не піддадуться на ці багатогодинні телесеріали пропаганди «сталінських соколів», «чесних енкаведистів» та «моральних комуністів», на усі ці маніпуляції з «спільною совєтскою історією», на усі ці «сталінські паради ряжених», організовані «допами з ґєпами» – тоді совкова пуповина буде перервана звичайним біологічним шляхом. Але, якщо матриця успішності «кради разом з партією» і прикривайся унікальною «іншістю православно-совкового-слов’янського простору» візьме гору, тоді цій людській спільноті не жити у своїй країні.
Найважче запитання від незнайомих людей у дні довгих травневих християнсько-совєтських канікул: «Коли увесь цей бардак закінчиться?» Якби ж то знати достеменно! Пояснювати розлого, що система кримінальної диктатури, яка опирається на одну сім’ю, яка контролює усі грошові потоки, яка перекриває кримінальним елементом усі посади, соціальні ліфти і т.д., може бути достатньо тривалою. Тривалою, якщо не зазнаватиме зовнішнього тиску. Нажаль, політичний тиск на неї сьогодні мінімальний. Адже тиск совєтського суспільства на Сталіна також був мінімальним, і той мінімум розстрілювали і засилали у концентраційні табори. Нині – арештовують, затримують, залякують, засуджують. Ті, хто вибудував собі більшовицько-капіталістичний рай «на верхах», інстинктивно намагаються задавити будь-які прояви народної волі та активності «знизу». Сумний анекдот сьогодення так і каже: «Гасло про боротьбу з корупцією Печерським судом визнано екстремістським і таким, що закликає до повалення існуючого ладу».
Покоління молодих на початку 90-их було активними і переповненими оптимістичною енергетикою романтиками. Вони змінили себе, але змінити країну їм не вдалося. Але одне їх надбання таки варто перейняти сьогоднішнім: хочеш змін – дій, хочеш пришвидшити зміни – дій масово. Коли поет Тичина писав: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла…» Невже він мав на увазі аргентинський народ, який ось так виступив проти корумпованих держчиновників:
Хіба нам «слабо»?!
