Ні, ніколи не вийде з Януковича великого лиходія, здатного після арешту потужного медіа-магната на весь світ заявити, що він де не може додзвонитися до генерального прокурора. Аби бути таким лиходієм потрібне одне з двох – або тримати всю Європу на нафтогазовій голці, або не тримати в тій самій Європі банківських рахунків та нерухомості. Та як би там не було, а навіть за поганої гри гарну пику зберігати треба вміти. Янукович цього не вміє. Після того як його оточення спробувало націоналізувати «Криворіжсталь» і Янукович дістав за це по м’яких місцях від Саркозі, на питання журналістів про комбінат, президент-проФФсор з блатною простотою відповів, що мовляв усе гарно буде. У кого після таких слів виникне сумнів, хто саме приймав рішення?
 
Те саме сталося й зараз. Звільнення Юрія Луценка відбулося з таким кричущим порушенням процедури, що змушує замислитися, а що ж насправді змусило Януковича піти на такий крок?
 
Перше, що спадає на думку – в оточенні президента змінилися фаворити і цапи-відбувайли. Середовищем журналістів уже давно ходить байка про те, що на всі питання про Луценка, Янукович стабільно всіх відправляв до Дмитра Фірташа, мовляв – це його питання. А Фірташ так само стабільно відповідав, що Луценка не пробачить – хай мовляв всі знають що з Фірташем не можна чинити так, як чинили підлеглі Луценка в період конфлікту олігарха з прем’єром Тимошенко. Відома так само фраза кинута Борисом Колесніковим, що за чотири місяці перебування його у в’язниці, Луценко сидітиме чотири роки. Те, що Колесніков явно втратив частку свого впливу – очевидно. Є за що. Дороги, будівництвом яких так пишався Колесніков під час підготовки ЄВРО-2012, зійшли разом зі снігом, з потягів Хюндай анекдоти складає вся країна, а Львівський стадіон, на якому Колесніков зі скандалом міняв підрядника, уже погрожують розібрати на будматеріали.
 
З Фірташем – складніше. Про впадання у немилість головного газового олігарха країни перш за все мало б свідчити усування з посади його прямої креатури – голови адміністрації президента України Сергія Льовочкіна. А той сидить на своєму місці від лютого 2010 р. і не нервує – не сумує. Злі язики і так постійно глузують, що невідомо хто у кого ким працює – Льовочкин головою адміністрації у Януковича, чи Янукович президентом в адміністрації Льовочкіна? Тарас Чорновіл в одному з інтерв’ю, взагалі висловив крамольну думку про те що Янукович державою і не керує – фактично усі важелі виконавчої влади знаходяться в руках Льовочкіна. А коли так – рівень впливу команди Фірташа на президента важко переоцінити.
 
Тоді що ж мало статися таке, аби або Янукович знехтував би бажаннями Фірташа, або Фірташ згодився б на нечуваний компроміс? Відповідь на це питання лежить на поверхні – сталося «виїзне» засідання Верховної Ради України. От ви собі уявляєте засідання конгресу США іще десь крім будинку Капітолію? А можете уявити собі засідання британського парламенту іще десь крім Вестмінстерського Палацу? От і європейці не можуть. Особливо вражаючим для європейців виступає той факт, коли виїзне засідання відбувається без участі представників опозиції та мандатної комісії (тобто – не відомо навіть чи є там кворум), через те що опозиція блокує трибуну на знак протесту, бо парламентська більшість не хоче призначати вибори мера столиці країни. З точки зору європейців таке свавілля, це вже не просто нехтування законами та процедурами – це справжній державний переворот та встановлення влади одної корпорації.
 
А тепер зважте. Від кінця березня в Україні працює місія європарламенту Кваснєвського-Кокса. 18 квітня місія мусить надати звіт про свою роботу (тривалістю в останній рік). Для бодай нейтрального звіту Українське керівництво мусить виконати низку вимог, окремі з яких потребують прийняття відповідних законодавчих актів. Саме цими актами більшість шантажувала опозицію під час блокування парламенту. Зрозуміло, що приймати регіоналам треба не тільки євроінтеграційні акти але й більш приземлені документи. Більшості регіонали з комуністами реально не мають – всі останні голосування це підтвердили. Домовлятися з опозицією – значить самим собі рити могилу, опозиція нині як ніколи злагоджено працює на свою спільну перемогу. Тим часом регіоналів підпер час. Результат – виїзне засідання.
 
Як стверджує Соня Кошкіна після цього засідання один з євродепутатів відвертим текстом сказав – тепер, мовляв ваша європейська перспектива остаточно похована. Регіонали опинилися між молотом і ковадлом. З одного боку Москва заявила про призупинення переговорів про створення консорціуму по ГТС та відкинула пропозицію Києва про співпрацю з Митним союзом. Москва чітко вказала – менше ніж на перейменування Адміністрації президента України у канцелярію по справах Малоросії вона не згодна. Для донецьких це результат кислий – їм аж ніяк не кортить у найближчому майбутньому складати компанію Чічваркіну у Лондоні, Ходорковському у в’язниці, або Березовському на тому світі. А вже донецькі дуже гарно знають – з Москвою інакше не буде.
 
Натомість із загрозливим скрипом почали зачинятися двері до Європи, а на горизонті замаячили санкції. І справа не тільки в тому, що під удар можуть потрапити австрійські та угорські активи Фірташа. Не до кінця зрозуміло, яка ворожка наворожила Ахметову вивести свої рахунки з Кіпру прямо напередодні банківської кризи? Дуже схоже на те, що у Європі існують достатньо впливові сили не зацікавлені відштовхувати остаточно від себе Україну – читай, кидати її в обійми Путіна. Але після виїзного засідання ВР вірогідність того, що наступного разу можуть «не поворожити» стала аж надто реальна, про що безперечно українські олігархи повідомили Банкову. В стосунках Банкової і Європи негайно знадобився потужний компроміс. Ним стало звільнення Луценка, якого Європа вимагала протягом останнього року.
 
Висновок з усієї цієї історії прикрий. Наступного виїзного засідання швидше за все не буде – надто це дороге задоволення, як вказує практика. Натомість ледь не єдиною силою яка ще має якийсь вплив на нинішню українську владу лишилася Європа, та й те лише в разі загрози введення прямих санкцій. Бо інакше єдиним шляхом усунути цю в ладу в Україні лишилося б народне повстання – усі інші важелі впливу на себе регіонали вже зламали. А до такого сюжету не готовий народ, що й показали незвично малочисельні останні акції протесту у Києві. Так, люди можуть проголосувати за дуже радикальну опозицію, але вони не готові до прямого протистояння. Зрештою, а з чого їм бути готовими? Згадайте гасла під якими наша демократична опозиція йшла на вибори. Що там було? Євроінтеграція? Робочі місця і зменшення цін на продукти та ЖКГ? Ви чули там бодай слово про боротьбу до остаточної перемоги, про самопожертву, про потребу ставити загальне над особистим? От і я не чув.
 
Значить доведеться й далі чекати одного з двох. Або коли влада так дістане людей, що ненависть до неї пересилить нинішній людський інфантилізм. Або – коли влада знову зарветься. Але тепер – по крупному.
 
Дмитро Калинчук