Хтось дуже мудро сказав «Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні.». Від себе додам – не відкладай, хоча б тому, що цього самого «завтра» може й не бути…
 

 
В кінці липня минулого року Андрій зв’язався зі мною через Facebook й попросив мою адресу в Skype. Він хотів мене побачити й поговорити. Андрій, якого я знав більше тридцяти років, і який останні років десять мешкав у Нью-Йорку, раптом захотів мене побачити, хоча б на екрані монітора.
 

 
Ми знайшлися через Skype, але ні разу так і не поговорили. Я разів зо п’ять за цей час заходив в мережу, але Андрія жодного разу не застав. Давалася взнаки клята різниця в часі. Але я не переймався, втішаючись, що якщо не завтра, то колись, потім, я таки з ним зв’яжуся й ми таки поговоримо.
 

 
Як виявилося ніякого потім вже ніколи не буде. Ніколи…
 

 
4 квітня 2013 року в 11.50 ранку в нью-йоркському шпиталі Маймонідіс для невиліковно хворих на рак Андрій помер.
 

 
Андрій Мельник. Чудова людина й талановитий музикант. Він стояв біля витоків групи «Брати блюзу» в якій грав на бас-гітарі. До останнього часу він був учасником нью-йоркської групи "Goodswan".
 

 
Андрій знав про свою хворобу, але приховував її від знайомих та друзів. Про недугу знало дуже обмежене коло людей. Він боровся з цим більше року. І продовжував виступати на сцені. Свій останній концерт з "Goodswan" він відіграв наступного дня після першої операції…
 

 
Та на жаль форма хвороби була дуже агресивна…
 

 
Чи можна пояснити  його раптову потребу поспілкуватися бажанням попрощатися. Я не знаю. Можливо так. А може й ні. Але мене все одно гнітить те, що я все відкладав цю розмову на потім… На потім, якого вже не буде…
 

 
Власне, Андрія не стало ще в суботу, коли він впав в кому. До четверга він «жив» лише завдяки апарату штучної підтримки життєдіяльності організму. Чекали на матір, яка спішно вилітала з України до США, щоб попрощатися з сином. В четвер апарат відключили…
 

 
Андрія поховають завтра, після відспівування в Соборі Святого Георгія у Нью-Йорку.
 

 
Андрій… Я ніколи не називав його на ім’я. Для мене (та й для багатьох) він був просто Боця – лагідне похідне від дитячого прізвиська Боцман… Завжди усміхнений, завжди привітний… Принаймні таким він назавжди залишиться в моїй пам’яті…
 

 

Пробач мені, Боця, що я не знайшов часу, щоб поговорити з тобою… Пробач ти, бо я собі пробачити не можу…
 

 
І дякую тобі, Боця, за те, що ти був…
 

 
Прощавай…