Один мій товариш днями поставив просте запитання: «А чому всі мовчать?» Стосувалося воно чистосердечної явки з повинною від голови адміністрації Президента Сергія Льовочкіна. Той повідомив журналістам, що його частка у власності групи каналів "Інтер" складає 20%. Те саме підтвердила прес-служба імперії Фірташа Group DF: «Новими акціонерами компанії Inter Media Group Limited стануть компанії, які належать Дмитру Фірташу і Сергію Льовочкіну».
А прес-заява самого Інтера відкрила цифру оборудки: "Сьогодні Компанія K.H. Media Limited, що належить Валерію Хорошковському, уклала угоду щодо продажу 100% акцій компанії Inter media group limited виходячи з оціночної вартості 2,5 мільярди доларів США".
Отже, державний чиновник Льовочкін, який у своїй декларації за 2011 рік засвітив заледве 7,736 мільйонів гривень сукупного доходу, легко виклав 500 мільйонів доларів?! Тобто заплатив 4 050 000 000 гривень і ще, напевно, залишив собі трошки на харчі, одяг і комуналку, щоб дотягнути до наступної скромної зарплати державного чиновника АПУ.
Якщо Льовочкін дійсно витратив 4 мільярди гривень за багаторазово переоцінений актив – то це зізнання у суперкорупції. Якщо ж усе купив сам мільярдер Фірташ, а 20 % записав (передав) держчиновнику Льовочкіну – тоді це така сама суперкорупція. І передача прав на управління телекорпорацією від глави адміністрації Президента в руки приватному багатію абсолютно не знімає факту КОРУПЦІЙНИХ дій.
Здається саме в цей момент півтори сотні юридично грамотних законотворців – депутатів від опозиції мали би строчити депутатські запити в СБУ, податкову і прокуратуру. Того ж дня, коли глава президентської канцелярії зізнавався у витраті 4 мільярдів на те, щоб забезпечити свободу слова і творчу незалежність журналістам Інтеру, усі опозиціонери мали би надіслати запити до генпрокурора або хоча б його заступнику правдорубу Кузьміну.
Тиша…
Коли Верховна Рада тим самим олігархам списала боргів на 25 мільярдів з їхніх же приватних обленерго, облгазів – опозиція і то більше шуму спробувала підняти. Не так в правоохоронних органах, як в телевізорі – але люди хоча б почули тоді правду про корупційні дарунки для олігархів.
У випадку мільярдної оборудки глави Президентської адміністрації з Фірташем опозиція зобов’язана кричати на всіх перехрестках. Півтора сотні депутатів ( а часами зо дві сотні) не можуть змінити закони чи зупинити нові ініціативи Банкової та Межигір’я, але вони зобов’язані ставити вголос правильні питання. Не купка журналістів сайту «Наші гроші» має вичитувати про нові «золоті унітази» для владних поміщиків у Віснику держзакупівель, а про факти тотальної корупції за бюджетні кошти цілодобово має волати, кричати, інформувати і запитувати в прокурорів та сама опозиція. Не з інтернету опозиція має дізнаватися про чергові вибрики «чорних стоматологів» та правильних пацанів нової генерації донецьких менеджерів, а інтернет-спільнота від опозиції має отримувати найсвіжіші викриття злочинних освоєнь коштів.
Опозиціонери часто нарікають на збайдужіння простих людей, які їх акції протесту масово ігнорують. А коли люди виходять висловити своє «захоплення від стабільності і чергового покращення», то не бажають бачити у своїх рядах політиків і їх партійних прапорів.
Це взаємне відторгнення пояснити дуже просто. Візьмемо приміром банальну українську зимову реальність. Адже, коли тисячі людей ламають руки й ноги на неприбраному льоді, коли тисячі людей розбивають свої авта на ямах і калічать себе в аваріях від цих ям-воронок, яких на українському бездоріжжі більше, ніж на дорогах війни, – тоді їх немає кому захистити. Страховики відмовляють, бо з такою кількістю виплат уся страхова система збанкротує, влада розводить руками, ніби у неї бабок не було й немає. Злочинність місцевої влади, комунальних служб і бездіяльність Укравтодору не розслідує прокуратура. Сама ж бо бездіє. І тут усе й так зрозуміло: бездіяльність прокуратури на цьому фронті компенсується надактивною і важкою щоденною працею по знищенню опозиціонерів та усяких «нєсогласних» з лінією партії одного регіону.
Коли б’ють трьох жінок-депутаток – це достатній привід вимагати позачергової сесії парламенту. Але коли щодня громадських активістів, небайдужих мешканців мікрорайонів, дрібних підприємців пресують і кидають в каталажку – тоді питання їх звільнення стає справою «самих невільних». Юридичний, правовий і депутатський захист - ой як би їм усім знадобився б! Але його немає.
У кожного нардепа є юридична служба та помічники, у кожної партії є свої юристи на місцях, в опозиції є свої фракції в місцевих радах – тобто тисячі людей, які б могли допомагати громадянам у щоденній боротьбі і захисті їх прав.
Якби опозиція реагувала на безправ’я та біди простих громадян, то ті самі ставали б у перші ряди опозиційних акцій і кликали б депутатів на свої марші та пікети.
Коли вищий адмінсуд крокує «по бєспрєдєлу» і відбирає мандати, видані народом на виборах – це щось із сфери абсурду в правовій площині і щось зі сфери державного перевороту по суті. Депутати опозиції просто зобов’язані реагувати на це і захищати депутатство і брата Балоги, і екс-губернатора Вінничини Олександра Домбровського. Але якби за два останні роки опозиціонери спромоглися налагодити дієву допомогу активним громадянам, які не бояться виступати проти необільшовицького режиму, то б і на цей випадок ліквідації делегованих повноважень двох політиків вийшли б сотні тисяч солідарних виборців. А так – це буде чергова поразка купки опозиціонерів супроти бульдозера репресивної машини.
Безправні громадяни не бачать у лідерах парламентської опозиції своїх захисників. Вони ніби захищаються від репресій у різних світах: люди у повсякденному житті, де продовженням правлячого режиму є податківець, суддя, міліціонер, чиновник «собезу», начальник ЖЕКу, а депутати - у печерському віртуальному просторі, де правлять бал урядовці, пшонки з кузьміними, «сім’я» та адміністрація. Якщо завтра прийдуть за Турчиновим чи Яценюком, Кличком чи Тягнибоком, то люди не підуть їх захищати – вони подивляться цей серіал по свіжоприватизованому владою телевізору.
«Слішкам далекі ані ат народа» - писав про них "поет" державного перевороту. Оскільки більшовики перейшли у нову фазу війни за утримання довічної влади, коли по-сталінськи ціль виправдовує будь-які засоби, то опозиція просто зобов’язана бути з народом. Якщо ж депутатська опозиція цього так і не второпала за ці роки «покращань», то й не повинна бути здивованою у майбутньому, коли терпець найтерпеливіших у світі громадян незалежної України колись увірветься. І нова опозиція вийде з народу і вийде з народом. І скаже старій: «ти кто такой? давай дасвідан’я».
