Для мене було щось дивне і навіть потойбічне в деяких перипетіях навколо очікуваного нещодавнього апокаліпсису, котрий вже вкотре так і не накрив наш недолугий і такий легковірний світ. Хоча варто би було  - бо світ того прагнув…
 
Мене зовсім не здивував сам по собі ажіотаж викликаний т.зв. кінцем світу майяського ґатунку, що кінцево вилився у змітання з полиць крамниць товарів першого вжитку і розпродажу елітних номерів у суперзабезпечених бункерах. Це чистісінька комерція, на яку повелись ті, хто бажав повестися.
 
Більш я здивувався тому злому розчаруванню і навіть розпачу частини представників homo sapiens, через те що нічого не трапилось. Яка мотивація рухала розчарованими невідомо.
 
Можливо якась суто дитяча образа, коли батьки довго обіцяють своєму чадові зводити до звіринця подивитися на справжнього жахливого крокодила, а замість того купляють гумову зелену тварюку на ім’я  Гена.
 
Якщо це так, то людство і дійсно має щастя перебувати у безтурботному дитинстві.
 
А можливо, що згадане роздратування це звичайнісінька реакція лоха, котрого кинули.  Обіцяли гучне шоу, витрусили гроші, а артисти не приїхали…
 
Не виключено -  це розпач схильних до суїциду осіб, котрі намагались перекласти відповідальність за розрахунок із життям з себе на якийсь катаклізм.
 
Втім, мій життєвий досвід у зв’язку із цим підказує ще пару нюансів.
 
По-перше, якою б полохливою не була людина, вона прагне хоча би раз в житті якщо не пережити чи доторкнутися, то принаймні поспостерігати за чимось жахливим, смертельним.
 
Згадайте хоча би середньовіччя та й більш пізніші часи, коли страта перетворювалась на публічне шоу. Я не думаю, що з тих часів люди внутрішньо набагато змінились.
 
По-друге, мої спостереження наштовхують до висновку, що такий потяг притаманний людям, котрі до цього ніколи в очі пані із косою не заглядали. Бо ті хто хоча би раз із безносою пересікався, потому таку пригоду може повторювати лише із причин професійних чи екстремального хобі. Та й то до певної межі…
 
Наприклад, один мій добрий знайомий старпом, повештавшись світом і перебувавши у всяких бувальцях, після жахів пережитих у Жовтому морі, де їхній сухогруз потрапивши в жорстокий шторм заледве не гикнувся взагалі, а приятеля  мало не змило за борт, потому за першої ж можливості перевівся від гріху із «дальнобійників» в каботажники. І тепер працює на суднах, котрі морську хвилю борознять лише в тихій Азовській калюжі.
 
Втім, прагнення глянути на щось катастрофічне зблизька мотивується ще й елементарною людською дурістю.
 
Я  сам особисто декілька разів був свідком малозрозумілої, малоадекватної поведінки людей при загрозі можливої катастрофи.
 
Повідаю пару історій з цього приводу. Обидві вони пов’язані із землетрусами, котрих мені особисто довелось пережити достатньо. Перший землетрус закарбувався в пам’яті, бо він був першим із пережитих. Ще один -, бо він був найпотужнішим. А обидва -, бо аналогічні за вже згаданою неадекватною поведінкою людей і певним анекдотизмом.
 
Харківські відголоски румунського лиха
 
Про перший землетрус відомо не з чутко більшості наших співгромадян до 76-го року народження, котрі на той момент мешкали в Україні чи на території континентальної Європи. Мова про відомий румунський землетрус 1976 року, котрий відчули навіть москвичі.
 
Взагалі-то майже вся територія України, за виключенням Криму і Карпат, не є сейсмонебезпечною, бо розташована в геотектонічному сенсі в межах Східноєвропейської платформи, де природні землетруси неможливі за означенням. Але відголоски потужних землетрусів у найближчих тектонічно активних зонах можуть прокотитися і платформою. Що і трапилось у випадку Румунського землетрусу.
 
Того дня, ми готуючись до екзамену із палеонтології  перебирали на однойменній кафедрі артефакти і тихцем попивали пивко.  Завкафедрою професор Зинов’єв славився своєю лютістю на екзаменах, нещадно карав прогульників, а трохи попустити міг лише тих, хто примелькався в його очах. От ми і зображали своє палку тягу до палеонтології саме на кафедрі.
 
Хтось від нудьги витяг із шафи і вклав на підлогу здоровезного амоніту Stephanoceras, розміром із автомобільне колесо, а вагою, мабуть як усі чотири колеса разом.  Аж тут прошелестіла чутка, що професор вже подався геть, і ми теж, все покидавши як було, в тому числі і важучу окаменілість, розбіглися хто куди.
 
Я пішов додому.
 
Повечерявши, я висунувся у вікно подимити, аж тут помітив, що наш 9-поверховий будинок начебто хитається. Спочатку я подумав, що то якісь галюни від втоми через надмірне вивчання палеонтологічних старожитностей. Але, будинок таки хитався, що чудово було видно з нашого восьмого поверху.
 
Я гукнув матінку, і ми хутко подалися із дому.    
 
Землетрус помітили не лише ми. Із нашого будинку та із 14-поверхової сусідньої «свічки» вибігав переляканий люд. Я відвів маму якнайдалі від висоток, і ми стали спостерігати за подіями.
 
Народ, що повибігав із будинків – багато-хто із бебехами – тут таки хто повсідався на лявочки біля під’їздів, хто на оті самі бебехи, відтягнувши їх на десяток метрів, а хто і просто поставав неподалік будинку і всі позадирали голови, спостерігаючи за хитанням багатоповерхівок.
 
А деякі сміливці вискочивши на вулицю, а потім згадавши про щось забуте в оселях і край необхідне саме цього небезпечного моменту, пірнали назад до під’їздів аби прихопити оте поспіхом залишене. Хто по що біг: хто за документами, хтось за прихованою від дружини заначкою, а хто за недопитою пляшкою оковитої.
 
Я здивувався. На біса було полишати теплі квартири, аби у випадку чого ухайдокатися не заразом із будівлею, а дочекатися поки вона гепнеться просто на голову?
 
В решті-решт  ніхто, кого би я знав від того лиха особливо не постраждав. Майже ніхто. Бо згаданому професору Зинов’єву таки сталося непереливки.
 
Того ж таки вечора перелякане високе обкомівське начальство – чи бува це не каверзи  клятих імперіалістів, а мо’ і взагалі війна почалась? – стало дізнаватися: «А що то було?».
 
З’ясувавши аж через Москву, що трапився землетрус, те начальство тут таки отримало завдання з’ясувати магнітуду того трясіння в Харкові. А позаяк в першій столиці тоді, як і дотепер, сейсмостанції не існувало – то почали смикати різноманітну геологічну публіку іншого профілю.      
 
Додзвонилися і до Зинов’єва.  
 
Треба зауважити, Петро Михайлович - старий геологічний вовкулака – склянку ще тримав нівроку. Перевагу віддавав доброму коньяку,  або ж ректифікату. Подейкували, що на протязі робочого дня професор міг булькнути за комір пару пляшок «конини» та ще й спиртиком дігнатися. При цьому зв’язку слів не губив, лекції читав відмінно і рухався впевненою і чіткою ходою, можливо частіше ніж в тверезому стані припадаючи на старовинну тростину.
 
Скільки він гелив опісля роботи мало-хто відав, бо професор жив відлюдником і в гості до себе майже нікого не запрошував. Але того передсвяткового вечора, коли йому зателефонувало високе партійне керівництво, він чи то спросоння чи то сп’яну , отримавши завдання щодо з’ясування потужності землетрусу, замість того аби порадитись із колегами, на якогось біса зателефонував до себе на кафедру…
 
Телефон взяла припізніла прибиральниця. Із ввічливості, аби дзвінок не виглядав дурним, Зинов’єв поцікавився як воно там справи. На що працівниця вінику і совку  хутко доповіла, що в сховищі артефактів, де вона якраз прибирала, суцільний гармидер. Що могла вона поскладала, а от кляту колесоподібну каменюку, що валяється на підлозі не подужає.
 
Професор поцікавився – до чи після землетрусу – хоча сам він цю подію благополучно проспав - прибиральниця натрапила на розкидані артефакти. І почувши, що опісля – задумався. А потім суто емпіричним   шляхом, прикинувши як воно мусило б штурхонути, аби клятий   Stephanoceras вивалився із шухляди на підлогу, дійшов висновку, що потужність землетрусу була не менше 6-7 балів за шкалою Ріхтера.
 
Що того закам’янілого молюска могли витягти скубеї, його голову чомусь не відвідало.
 
І цю цифру, завуалювавши її в хитросплетіння спеціальної термінології  він і повідомив до обкому. А звідтам та цифра полетіла до Білокам’яної . В столиці дуже здивувались, бо 6-7 балів спостерігались в самій Румунії, в епіцентрі землетрусу, котрий призвів до значної руйнації житлових і промислових об’єктів, мались і жертви. В той же час саму Москву трухнуло без будь-яких наслідків балів так на пару.
 
Там із неприхованою єхидністю поцікавились чи бува яка-небудь допомога не потрібна? Чи усе гаразд? Мо’ трапились якісь аварії, чи будівлі якісь завалились, чи заводи зупинились, а мо’ й жертви є?
 
Але харківські товариші бадьоро рапортували – усе в порядку, усе путьом, місто і область втілюють і перевтілюють рішення ХХV  з’їзду  партії у звичному режимі і за планом.
 
І тоді московські, старші товариші повідомили харківським соратникам, що вони бовдури.  Бо аби в Харкові бахнуло із такою силою, то пів-міста б лежало в руїнах, а інше пів-міста той брухт би розбирало на чолі із всюдисущим обкомом.
 
Харківські товариші образились і почали шукати крайнього, котрим і до ворожки ходити не тре’ виявився наш професор. І хоча Петро Михайлович викрутився, наполягаючи на тому, що не зрозумівши конкретики завдання, оцінив потужність землетрусу не в Харкові, а саме в епіцентрі, хвоста йому таки накрутили.
 
Повернувшись із обкому він зайшов до сховища артефактів і довго стояв над тим клятим Stephanoceras. Длубаючи тростиною округлу брилу професор про щось мізкував, а потім задоволено буркнувши: «А все таки я вгадав!», впевненою ходою, викидаючи перед кожним кроком перед себе тростину як ходяча статуя короля Карла ХІ  із старого мультика  «Зачарований хлопчик» почимчикував до свого кабінету.
 
Ми ж – усі ті, хто у  день перед землетрусом мали необережність відвідати сховище артефактів, невдовзі самі обзавелись  вже  нам  накрученими Зинов’євим палеонтологічними «хвостами», котрі потім обрубали майже до наступної сесії.
 
Допоки в складчину не піднесли професору ящик улюбленого ним тризіркового молдавського…
 
Закінчення буде
 
Валерій Семиволос, Харківщина, село Губарівка, 2012 р.
 
Інфопорн