У листопаді-грудні 2004 року здавалося, що Майдан та Віктор Ющенко неподільні, як море та хвилі, небо та хмари, місяць та зірки. Але в останні кілька років ми чуємо, що українці виходили на Майдан не заради Ющенка, який зрадив його ідеали. Це не зовсім так, хоча б тому, що коли сьогодні кажуть про новий Майдан, то заперечують його можливість саме тим, що нема за кого виходити.
Але другого Майдану вже, на жаль дійсно ніколи не буде. Аби зрозуміти це, треба об’єктивно подивитись на те, що саме трапилось 2004 року. Політологи кажуть, що то була буржуазна революція, на яку піднявся середній клас. Згоден, бізнесмени зорганізували Майдан. Але серед того мільйону людей, що вийшли на нього в сніг та мороз, вони були в явній меншості.
Абсолютну ж більшість Майдану становили прості українці з Києва та Галичини, Волині та Буковини, Сіверщини та Слобожанщини, Криму та Донбасу, Півдня та Подніпров’я. Це були українці за духом, а отже, Майдан, швидше, був нашою буржуазно-національною революцією, яка запізнилися більше ніж на півтора сторіччя, порівняно з іншими європейськими національно-буржуазними революціями середини ХІХ сторіччя.
Ось чому для європейців ми є «несподіваною нацією», ось чому вони нас і досі плутають з росіянами.
Звісно, та революція 2004 року так налякала всі антиукраїнські сили як у самій Україні, так і в Росії. Бо тоді вони ще не знали, чим усе скінчиться. І якби на місці Ющенка тоді був навіть не де Голль, а лише Янукович зі знаком мінус, то напевно, ми жили б уже не в совковій, а в українській Україні, і можливо, вже були б якщо не в Євросоюзі, то в НАТО.
Але, як це вже не раз було в українській історії, наша еліта виявилась негідною свого народу. Дуже влучно ще тоді, у 2004-му, цю ситуацію схарактеризував Дмитро Корчинський: «Трагедія нації, що полюбила бухгалтера». Не менш влучно висловився про інавгураційну промову Ющенка його попередник – Кучма: «Про те, що він відчайдушно бреше, знали лише дві людини – я і він сам».
На жаль, і один, і другий як у воду дивилися. Наша революція посадила у президентське крісло ницю жалюгідну особистість, яка не варта була нашого Майдану. Сьогодні вже можна сказати, чому так сталося. Україна внаслідок її дуже ексклюзивної історії з Голодомором геть-чисто позбавлена своєї національної еліти. Тому в українського народу в переламні моменти його історії немає іншого вибору, як визнати своїм національним героєм його жалюгідний симулякр, бо надія ж, як відомо, помирає останньою.
Можна собі уявити, як налякали після Майдану реальні євроатлантичні перспективи України Кремль та нашу п’яту колону, всю посткомуністичну номенклатуру з її новими друзями – олігархами, всіх тих чисельних стукачів із ще більш чисельними хохлами-манкуртами – усіх тих, хто складає електоральне ядро антиукраїнських політичних сил.
Вони назавжди запам’ятали той свій тваринний жах, у якому вони жили з січня до серпня 2005 року, аж поки не відбулася урядова криза і всі побачили, що помаранчевий король насправді… голий. Саме державотворча неспроможність Ющенка позбавила їх усіх їхніх жахів. Вони ще продовжували його ненавидіти за інерцією, але сьогодні про нього вже всі забули – як ті, хто вірив у нього, так і ті, хто ненавидів.
Навіть його, здавалося б, непримиренний політичний суперник Янукович ставиться до Ющенка з поблажливістю, як до політичного трупа, який саме своєю смертю забезпечив йому злет на вищий щабель державної влади. А якщо додати до цього ще й потурання Віктора І приватизації Межигір’я Віктором ІІ, то їхнє мирне співіснування стає взагалі зрозумілим.
Але сам Майдан, на відміну від його головного героя, ще довго буде викликати гострі та протилежні почуття у всіх мешканців України. На жаль, він уже ніколи не повториться, бо в історичну річку Лету ще ніхто не входив двічі. Але це зовсім не означає, що замість Майдану в нас нічого не може бути. Варіантів багато, і всі вони небажані для чільної влади в Україні.
