для старых юзеров
помнить
uk [ru]

Навіщо людині історія?


Навіщо людині історія?
Публікація глав мого роману викликала бурну дискусію. Кілька колег тут на ДД намагалися мене переконати, що звертатися до історії України не треба. Наводилися такі доводи, що всі спроби здобути Незалежність України закінчувалися провалами, і що взагалі країни Україна не було до 1 грудня 1991 року, а отже, мовляв, казати про історію України до цієї дати – не коректно. Наводився ще й такий аргумент – в країнах Заходу монополії на історичну науку не існує, й тому будь яка трактовка подій минулого має право на існування. Ну й нарешті мене наповал вбив аргумент що «треба забути про дурничку 1918 року», як лагідно назвав автор цих слів Українську Народну республіку та гетьманську Українську Державу. Причина та сама – вони програли.
 
Почну з коректності викладання історії України до 1991 р. Насмілюся нагадати що історії США не існувало до 1776 р. Проте ні в кого не повертається язик заявити, що книжка «Останній з могікан» розповідає про історію Великої Британії (а саме в її складі перебувала США на момент сюжету роману). Події відбуваються на американських теренах і природно стають історією США. Так само Італії, як держави, не існувало до 1861 р., але ніхто не називає Рафаеля папсько-обласним художником (хоч жив він не в Італії, а в Папській області), а Страдиварі – іспано-австрійським скрипковим майстром (народився Страдиварі як підданий Іспанії, а помер – підданим Австрії). Для всього світу вони, так само як да Вінчі, Мікеланджело та Тиціан – італійці. Події того чи іншого періоду прив’язують до національності їх головних учасників та їх політичних цілей, а не до підданства. Тому всі дії які робили українці для України (якби вона не називалася – Русь, Україна Русь, Київське і Волинське князівства ВКЛ, Козацька держава, УНР, тощо) – це безперечно історія України.
 
Так! До 1991 р., всі спроби українців побудувати власну державу закінчувалися катастрофою, з цілої низки причин. Українці не мали серед лідерів жодного князя-рюріковича, який міг би заявити свої права на трон Русі, й тому козаки Хмельницького були приречені на чиєсь підданство – будь-яку іншу державу крім монархії не визнала б жодна європейська держава. А загроза війни (з боку татар та турків) для України була перманентна. Але й тут Україна – не виняток. Ірландці за свою незалежність дралися з англійцями з ХІІ ст. І раз до разу – програвали, програвали, програвали… Водночас з українцями у 1919 р., ірландці підняли повстання проти англійців і так само змогли на якийсь час вибороти незалежність. І так само в результаті лишилася британськими домініоном, щоправда під владою не більшовиків, а демократичних англійців. І що, поспішають в Ірландії забути війну 19-23 років? Та де там! Вся Ірландія пам’ятниками вкрита! І це в Європі, далеко не єдиний такий приклад.
 
Програна війна – завжди цікавий матеріал для дослідження. Виграна війна завжди стає «священною коровою», копирсатися в недоліках держави по її результатах – справа невдячна. Перемога списує всі вади, але не прибирає їх. Інша справа – війна програна. Всі причини, всі недоліки, всі системні помилки лежать мов на долоні – описані в тисячах документів і сотнях мемуарів учасників з усіх можливих боків. Все можна брати, досліджувати, аналізувати і робити цінні висновки на майбутнє.
 
Чим може бути корисний для сучасних українців аналіз поразки УНР у 1919 р.? Та тим, що крім помилок суто технічного характеру (організація економіки, постачання армії, формування бойових підрозділів, тощо), ми побачимо низку помилок системних, притаманних українській нації в силу національних традицій, чи-то хибного історичного досвіду. Наприклад – уся історія Перших Визвольних змагань це низка доказів фрази Бісмарка, про те що договір з росіянами не вартий навіть паперу на якому він написаний. Уявіть собі що водночас з Помаранчевою революцію в Росії до влади прийшли Нємцов, Хакамада, Бєлов та інші демократи. А тепер уявіть, що мав відчути Ющенко, якби йому доповіли що за наказом Нємцова морська піхота Чорноморського флоту почала анексію Криму? От саме це відчув у 17-му році генеральний секретар Центральної Ради Володимир Винниченко. Він повірити не міг, що більшовики – люди з якими він нещодавно пив каву і які клялися у вірності демократичним ідеалам, на повірку виявилися такими ж самими імперіалістами, як і їхні попередники – царські чиновники. І так далі і тому подібне. З категоричним неприйняттям росіянами незалежності України першими стикнулися не ми у 2005 р. – першим це явище описав гетьман Скоропадський, якому офіцери-імперці спершу складали присягу на вірність, а потім заявляли що «наканєц завєршаєцца ета украінская апєрєтка». Тощо й тощо.
 
Все вірно, на Заході монополії на історію – не існує. Різні університети по різному вивчають минуле Франції та по різному трактують ті події. Зроблено це для того, аби існував плюралізм думок та конкуренція між різними науковими школами, бо урядовці Франції хочуть не ідеологічного малюнку, а знання – що там справді сталося у минулому, і чому саме так? Аби, в свою чергу, знати, що на такі й такі подразники французька нація реагує так і так, а якщо зробити те – результат буде такий-то. Нація – живий організм, і не знати його досконало, для керівника держави, це те саме що для професійного тренера не знати вад і переваг організму його підопічного спортсмена. Це – прямий шлях до поразки.
 
Проте. Плюралізм думок в історичній науці не заважає існувати в тій самій Франції певній системі символів. У французькій науці вже 2 сторіччя тривають суперечки щодо оцінки діяльності Наполеона Бонапарта. Це не заважає французам ще й досі жити по дещо модернізованому кодексу Наполеона, а самому Бонапарту не заважає покоїтися в саркофазі Паризького Дому інвалідів (на фото) в самому центрі Парижу.
 
Давня слов’янська приказка каже «не знаючи минулого – не знатимеш майбутнього». Ця приказка – практично наш варіант висловлювання великого Сунь-Цзи: «Якщо знаєш супротивника і себе, бийся хоч сто разів – небезпеки не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, один раз переможеш, другий раз зазнаєш поразки; якщо не знаєш ані себе ані його, кожен раз як битимешся, зазнаватимеш поразки». Все логічно. Аби дізнатися на що здатен противник – треба дослідити його минуле. Аби дізнатися власні вади і переваги – треба дослідити власне минуле. Минуле своєї країни. Бо (і це не обговорюється) супротивник уже досліджує наше минуле, аби знати нас краще.
 
Для чого ще потрібна історія? Саме на історичних прикладах будуються державні ідеї. Можна довго сперечатися про літературну цінність романів Генріха Сенкевича, але безперечно одне – саме на його книжках виросли всі борці за незалежність Польщі у 1918-1920 рр. Один з них сказав більш ніж влучно: «Сенкевич не описав польське минуле – він придумав майбутню Польщу». Хоча по суті, що описував Сенкевич у «Вогнем та мечем», у «Потопі» та в «Пані Володийовському»? Низку поразок.
 
Ніколо Макіавеллі казав: «Людині розумній треба обирати шляхи, прокладені найбільш великими людьми,… аби якщо не зрівнятися з ними у доблесті, то хоч би сповнитися її духом». Психологи чудово знають такий прийом як «закликання духу предків». Якщо людина знаходиться депресії і задачі, що стоять перед нею видаються їй не підйомними, психолог радить їй пригадати будь кого з її предків. Такого – ким ця людина захоплюється і кого вважає для себе прикладом. Психолог радить людині уявити яким сильним та мужнім був його предок і відчути, що частина сили предка передається нащадкові. Це – діє для людей. А для націй?
 
Гадаю на цьому в дискусії чи потрібна людині історія, можна ставити крапку.

Дмитро Калинчук
© Дракон [07.01.2013] | Просмотров: 9185

2 3 4 5
 Рейтинг: 44.5/47

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Увійти через Facebook



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook