Батьком слова «манкурт» став Чінгіз Торекулович Айтматов, письменник книжок киргизькою і російською мовами, народний письменник Киргизької ССР, лауреат Ленінської і одної (на той момент) Державної премії СРСР (всього одержав три Державні премії), член КПРС з 1959 року, син партійних працівників.  А також один з підписантів відкритого  листа до газети «Правда» щодо антирадянських дій і виступів Солженіцина і Сахарова. Для чого я це згадав? Та лише для того, щоб читачі ДД зрозуміли, що вони цитують особу, що продалась совітам трохи більше, ніж повністю.
 
Киргизстан ніколи не був дуже багатий на гігантів духу і світочів культури,і наявність власного Шевченка була  актуальна як ніколи.  А тут - місцевий, з гарною біографією, та ще й уміє щось там написати, що не викликає явної блювоти. І Чінгіза Торекуловича було призначено придворним письменником, співцем Киргизії. Та і нічого, радянська влада могла собі дозволити повтішати Відчуття Власної Величі великого киргизького (і не тільки) народу. Ще в школі, коли нам задавали на літо прочитати певний список літератури, читаючи «Прощай, Гульсары» і пізніше «Плаха», я відчував, що ці твори не викликають у мне якихось відчуттів. Ну, по-перше, я тоді був замалий, щоб відчувати якісь філософські нюанси, по-друге не дуже розумів національних киргизських (привіт, пане Ланецкий) мотивів, і по-третє, прочитав уже стільки різних книжок, щоб зрозуміти, що написано цікаво, а що – ні. Доречі, перечитуючи ці книжки пізніше, я лише впевнився, що це макулатура.
 
І от, в 1980 році, народний (чи то пак - етнічний) киргизький співець видав цілий ФАНТАСТИЧНИЙ РОМАН «И дольше века длится день» (за який, доречі, отримав другу Державну премію СРСР). Ну, роман як роман – зверху в космосі американці з совітами спільно борються  невідомо з чим, заразом з’ясовуючи стосунки і між собою, а знизу старий мудрий киргиз згадує молодість, як їхні батьки проливали кров їхніх дідів, і небо було голубішим, і цицьки у дівок більшими. А також косо дивиться на молодь, мовляв, неправильно вони живуть, позабували своє коріння. А збоку, в кущах, ходить бродить по Киргизії примара Чингизхана.   Причому, пов”язані ці частини між собою приблизно як орел наш Віктар Фьодорич з виробництвом курячих яєць.
 
І все було б непогано, і роман залишився б там, де йому було місце – в купі макулатури, якби автор не описав там легенду щодо вироблення біоробота (нагадую, роман - фантастичний) історично-національним методом фімозу головного мозку, і не дав йому гучної назви «манкурт».  Пан Ланецкий може застосувати свій могутній інтелект і авторитет, щоб повернути цьому визначенню первинний зміст – нещасна людина,  полонений, що зазнав тортур і через це втратив частину особистості, а також отримав душевний розлад – як на мене, цілком сучасний, актуальний і викликаючий співчуття образ. А поряд з ним - образ нещасної матері, що втратила сина.
 
Дещо смішно виглядає  спроба афтара (а точніше – його трактувальників) провести аналогію між згаданим біороботом, і іншими «негативними» персонажами роману.  У самого автора все виглядає лише як таке собі старече буркотіння щодо «неправильної» поведінки.
 
Дуже цікаво, хто ж першим з прочитавши цей «роман» видлубав звідти «манкурта», і хто почав форсити (читай – активно вживати) цей мем. Думаю, саме завдяки тим, хто цей роман читав у вигляді лише тенденційно насмиканих шматочків, слово «манкурт» набуло гостро негативного змісту – людина, що втратила зв’язок  із своїм корінням, забула про спорідненість. А у особливо національно стурбованих – прізвисько тих, хто (на їхню думку)  байдуже відноситься до національної культури, не говорить національною мовою, а також не захоплено говорить про деяких політичних або історичних персонажів.
 
Думаєте це все? Ні, панове, ноги, а точніше, роги, у цієї байки ростуть з іншого місця.
 
25 червня 1950 року американці з метою знищення комунізму в одній окремо взятій країні  вперлись до Кореї.  Немає нічого дивного, що корейцям почали допомагати СРСР і Китай. Війна є війна, і з’явилась певна кількість полонених американців. Через деякий час їх обмінювали на інших полонених. Американська контррозвідка не дрімала, і влаштувала певний аналог фільтраційних таборів НКВС, де з екс-полоняниками працювали різні спеціалісти, які раптом виявили, що доволі великий відсоток американських вояків в полоні співробітничали з корейцями. Саме звідти засмерділо чутками про застосування військами ООН бактеріологічної зброї.   Звісно ж, на думку контррозвідників,  американські вояки, навідміну від радянських громадян зроблені із заліза, і просто так зрадити не могли, значить, на них якимось невідомим чином впливали і промивали мізки.  Термін “brainwashing” є продуктом пропаганди і походить саме з тих часів.  
 
Звісно ж, американцям і в голову не могло прийти, що нанотехнології цілком могли виглядати як, наприклад,  звичайний термоелектричний ректальний криптоаналізатор з високим ступенем достовірності. За допомогою лише вигляду якого можна завербувати практично будь-кого, або дізнатись найсекретніші секрети.
 
Таким чином, були отримані дані, що з полоненими працювали китайські спеціалісти, які робили з американськими полоненими незрозуміло що.  Одразу виникла підозра, що за допомогою «промивання мізків» з американських вояків намагаються зробити чи то агентів майбутнього впливу, чи то замаскованих терористів, чи то розвідників. Помисливість американців – штука відома, вони навіть з головного болю і снів можуть виділити загрозу національній безпеці. Обізнані люди кажуть, що «промиванням мізків» могли бути звичайні політінформації, на які, подейкують, китайці були дуже охочі. Будь-хто, хто служив у лавах Радянської Армії може підтвердити, що після години-другої політичних занять  люди або дуріють, або звіріють – і це загартовані радянські люди. Навряд чи американські вояки могли це зрозуміти, тому і сприймали як психологічний тиск.
 
Ніяких доказів «промивання мізків» не знайшли, але, як то кажуть, ложки знайшлись, але осад залишився. І американський письменник Річард Кондон (Richard Condon) в 1954 р.  пише роман «Манчжурський кандидат» («The Manchurian Candidate») , де злі китайці захоплюють взвод американців, щоб промити їм мізки, і запрограмувати для різних чорних справ. Роман став бестселером, і Джон Майкл Франкенхаймер ( John Michael Frankenheimer ) зняв у 1962р. одноіменну фільму , лише з тою різницею, що китайські вояки у нього якось так непомітно  перетворились на радянських вояків.  Фільма успіху не мала, лягла на полицю, і про неї забули аж до п’ятниці, 22 листопада 1963 року, коли в Далласі  хтось артистично шльопнув тридцять п’ятого президента США Джона Фітцджеральда Кеннеді (John Fitzgerald «Jack» Kennedy).
 
Звісно ж, убивцею американського Ясного Сонечка, Уособлення Бога на Землі – Президента США міг бути тільки або божевільний, або ворожий агент. Боронь Боже, це ніяк не могло бути пов’язане з політичною діяльністю і особистими ворогами, які у Кеннеді були. Загадково швидко була знайдена підходяча кандидатура одночасно божевільного і можливого (а після згаданого непорозуміння з полоненими – майже із 100% гарантією) радянського агента Лі Харві Освальда (Lee Harvey Oswald), за сумісництвом бувшого морського піхотинця і снайпера, якого удари сечі по міжвушному ганглію на два з половиною роки загнали до Радянського Союзу. Де йому, очевидно, прочистили, таки, мізки, що він разом з дружиною – громадянкою Радянського Союзу, і донькою, повернувся до США.  Де після згаданих подій Секретна Служба США склала чутки щодо зомбування злими совітами добрих американців із перебуванням Освальда в СРСР  - і отримала на виході :
- виконавця убивства
- мотив убивства
- замовника убивства
 
Історія ця через свою скандальність набула такого розголосу, що стала відома  просто всім. Через що ідея «промивання мізків» широко експлуатувалась і журналістами і письменниками. І кожен намагався додати до неї щось своє. Тому, нема нічого дивного, що і Чінгіз Торекулович теж використав її , додавши лише національного забарвлення і певної частки звичного східного моралізаторства. До того ж, не можна не помітити, що між «манкуртом»  і «маньчжурським кандидатом» існує певна фонетична схожість.
 
Що я можу сказати про тих, хто вживає це визначення направо і наліво? Вони нагадують мені незабутнього Поліграфа Поліграфича в часи набуття їм людського вигляду (а також і в часи втрати його), коли він бубонів якісь там слова, абсолютно не розуміючи їх значення.