Про що думаєш, коли стоїш у місці, де змінилася доля цілого світу?.. Ні про що. Взагалі. Ти стоїш вражений
масштабом. Він тебе паралізує, ти не можеш розмовляти, а в голові стоїть дивна тиша. Ти не чуєш жодної думки.
Так я стояв біля стін ЧАЕС.


Вона мене шокувала своїми колоссальними розмірами. Це не просто декілька корпусів,
це ціле місто. Там немає нічого маленького, все вимірюється десятками і сотнями метрів. Там дуже чисто й охайно,
ніщо не говорить про те, що тут змінилися долі сотень і сотень тисяч людей. Коли на власні очі бачиш те, що
безліч разів бачив у хроніках, репортажах, то тебе огортає відчуття суцільної нереальності. Це словами неможливо
передати, треба один раз там побувати. Машина довго їде вздовж першої і другої черги і нарешті я опиняюся прямо
перед ним - Саркофагом.

100 метрів - таке враження, що можна рукою доторкнутися. Він... величезний,
колоссальний, абсолютний... Жодна камера не може передати його розмірів. Навіть з такої відстані його важко
охопити взором. Не відпускає твій погляд, ця найбільша могила на світі.
 
Так і їдеш безлюдними краями, дивлячись у якусь неземну далечінь.

Рівна чиста дорога, аж ось на узбіччі
з"являються стовби, яких більше ніде на світі немає. Вони прип"ятьскі.

Я опинився у місті, яке бачив
тисячі разів, місті, яке.. Не знаю, другого такого на світі немає.

Наче моторошний обеліск над тисячами надій, що виросли, і дітей, що не народилися. Це найбільша українська руїна, це розбита перлина,
друзки якої розкидало по всьому світу. Це останнє місто УРСР. Я стільки разів бачив його, стільки разів дивився
на щасливі обличчя його жителів, на білосніжні будинки й вулиці, що втопають в трояндах. На старих плівках все це
світилося сліпучим сяйвом. А тепер... Я спізнився. Мало хто так спізнюється... На 26 років. Прип"ять не страшна.
Вона дуже сумна. Будинки сумно дивляться з-поміж дерев своїми чорними очима кудись за обрій.
 

Вони тебе не бачать. Здається, що все це якась декорація, що не буває такого насправді. Декілька годин я ходив вулицями
Прип"яті і не міг повірити, що це насправді. Раніше я бачів покинуті заводи, будинки. Але місто... ні, таке я
бачу вперше. Не хочеться писати якусь банальщину, але будь-яка людська мова надто примітивна, обмежена, щоб
передати те, що ти почуваєш у Прип"яті. Дуже грубо можно назвати це міфічним велетнем, що закам"янів у страшному,
розпачливому крику болю. Ці нещасні будинки, що їх покинули сім"ї.
Коли йде дощ, сльози стікають з розбитих очей
по вигорілим щокам. Десь видно занавіску за склом, десь видно на балконі полички, що їх колись зробили
майстровиті руки. Не можна відчути цей біль, дивлячись на пейзажі Прип"яті, треба побачити деталі, дрібні
напівстерті залишки минулого.

 
А зараз я повернувся у дитинство. Тут, у місті, ти гостріше відчуваєш те, що
втратив колись. Згадалося все: і перше кохання, і перша бійка, і перший поцілунок. Бо розумієш, що твоє місто і життя
теж може стати таким. І твої виплекані спогади теж можуть стати раною, яка не даватиме спокою довіку. Не знаю, як
Прип"ятчани живуть з цим. Чи зміг би я таке пережити? Не знаю.