Як повідомила прес-служба Коаліції учасників помаранчевої революції, Окружний адміністративний суд міста Києва у суботу ввечері заборонив проведення будь-яких масових заходів, крім державних, в центральній частині міста до 12 листопада включно.
 
Відповідачем у справі був представник КУПР, яка подала повідомлення про проведення безстрокової акції з неділі (дня виборів) на Майдані Незалежності та на площі під будівлею ЦВК.
 
«Суд, враховуючи потенційну небезпеку конфліктів між організаціями з різнополярними поглядами, посилаючись на указ президента про заборону проведення мітингів в центральній частині міста, постановив заборонити проведення будь-яких масових заходів (крім державних) до 12 листопада включно»
 
Ну власне отим  ще не сильно забутим бажанням сказати таке миле тоталітарне «ніззя», нинішня «влада» не сильно здивувала. Однак, зважаючи на її завіряння, що ми живемо саме в правовій державі, варто поглянути на ситуацію саме в такому аспекті.
 
Нажаль оперувати доведеться газетним варіантом витягу з рішення, однак маємо те що маємо.
 
Для початку згадаємо аксіому, Конституція України є Основним Законом і її положення найвищі за своїм правовим статусом, їм повинні відповідати всі інші нормативні акти в державі.  У випадках якщо вони протирічить положенням Конституції, вони незаконні, а враховуючи що норми Конституції є прямої дії, то застосуванню підлягають виключно конституційні норми.
 
Відповідно про посилання суду на указ президента «про заборону проведення мітингів в центральній частині міста», на який посилається суд можна забути, як на такий, що протирічить положенням ст. 39 Конституції України, за якими … «обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом» і тільки судом.
 
Крім того з тексту публікації вбачається, що відповідачем в справі за адміністративним позовам суб’єкта владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання фігурує безпосередньо КУПР. Відповідно щодо конкретних дій і планів саме цієї організації Окружний адміністративний суд міг розглядати й перевіряти факти та надавати їм оцінку, а відтак і  виносити рішення про заборону щодо конкретного відповідача.
 
Розповсюдження ж такої заборони на права та охоронювані Конституцією інтереси всіх інших їх носіїв, що не виступали стороною в даному процесі, суперечить таким принципам судочинства як рівність, змагальність, диспозитивність та об’єктивність.
 
Необхідно також зазначити, що реалізація права на мирні зібрання носить повідомний, а не дозвільний характер.  
 
Однак згідно з офіційною статистикою за 2011 рік з 289 справ про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання, з прийняттям постанови  було розглянуто 272 справи, з яких у 237 справах (87,1% закінчених з прийняттям постанови справ) позови органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування було задоволено, що з цілковитою очевидністю свідчить, що «влада» абсолютно не настроєна надавати громадянам можливість реалізувати їх права.
 
У 2 справах судами провадження було закрито, 2 справи передано в інші суди, у 13 справах (4,5% справ, у яких закінчено провадження) позовні заяви залишено без розгляду.
 
А зважаючи на те що термін повідомлення законодавством не визначено, варто звернути увагу, що у відповідності п.2 ст.182 КАС України «позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, визначених частиною першою цієї статті, або після цього, залишається без розгляду». Так що не варто балувати «владу» терміном на оскарження повідомлення.
 
Та й власне хіба треба громадянину чийсь дозвіл, щоб прийти на ту чи іншу площу країни, й з подивом побачити, що туди ж прийшло ще декілька тисяч чи мільйонів громадян. Дивна штука ота теорія вірогідності.
 
Ну то таке, а поки результати волевиявлення української громади залишаються не визначеними, зовсім не в якості агітації, а користуючись улюбленим виразом одного з дописувачів сайту, хочеться побажати … «пацани – ідіть в жопу», всі, разом з вашим баченням «покращення, добробуту» та розумінням «права».