Як Литвин неньку свою продавав і що йому за це було!?
 
Частина 1.
Мерщій в авто! Важкий був день, скоріш додому,
Засмикали за цілий день, таку відчув шалену втому
Поважний депутат, на вид спокійний та байдужий.
І охоронець поряд. Невдовзі вдалині палац на обрії
У променях замерехтів – архітектурно-витончений дуже.
Прогнав важкі думки, зітхнув, поринув у солодкі мрії.
 
Водій уважний, з ним надійно,
Авто так м’яко мчить,
А навкруги усе спокійно,
Село на плоскогір’ї височить.
Воно, як на долоні, хоч не на плаці –
Немовби німб на небі - над палацом,
Окутавши навкруг його, підковою мовчить.
 
Дрімота налягає, носом клюнув
І про село він знов подумав:
Як писанка святкова, строкато-гарне, пишне,
Причепурилося, ніби на бал – розкішне!!!
Моя заслуга! Скільки зусиль і нервів витягло воно
І неймовірних коштів із бюджету... Та моє ж село!
І не простеє це село: це вся округа –
(хай дякують, надав роботу) тепер вони моя обслуга.
Зробив  умови їм: себе до ладу, до краси довести,
І запахи гаїв-полів змогли сюди принести,
Щоби дурним від них не тхнуло у моїх хоромах.
Зробив маленький рай, це інший світ - тут враз зникає втома.
Тут завжди чутно -  з лугів духмяним різнотрав’ям повіває,
Хорошії думки держдіячу ще спозаранку навіває.
 
А поруч є окремий дім, - це для прийому.
Він  як загадка – вітає і манить, запрошує додому.
Не сором закордонних товстосумів до себе запросити,
Коли прийом поважний слід зробити..
І все тут є: басейн і сауна з закусочним столом,
Там сад квітучий – оранжерея!  А за вікном
І пальми, і кущі-єкзотіки  і, як годиться –
(Тепленьке  для душі) - доріжки з підігрівом!  
І декому я носа втер, а то хизується «Мальдівом»!
 
А це куток для гольфу. А там фруктовий сад...
Як у людей - любі дива, все є:  печери, водоспад...
Фонтанчики під музику, танцюють відблиски світіння,
Озерця і ставки, природна ніби скеля й валуни - дике каміння.
Тут все, як в казці, як феєричний маскарад.
А книги унікальні... статуетки - це вже інша пісня.
Такі картини!!! Інші є шедеври, я ж не промах!
І раритетні є... не віриться, що це мої скарби...вже навіть тісно...
Та досить, це зайве знати, що в моїх хоромах!
Та і не хороми це - суцільна скромність, як до других порівняти.
Немає зубрів в дикому кутку, щоб полювати.
Немає вертолітної площадки й літака не маю.
 
А в того, бувшого (про це ніхто чомусь не каже), а я знаю -
Це - чудо-юдо: з Дніпра канал прорив аж до дверей - до хати.
Тепер спокійно може куди хоч добратись, і до роботи...
На власнім катері, чи яхті, без зайвої турботи.
А я рахую - це ж несправедливо, бо у цей час
Лікарні розвалились і школи закриваються у нас.
Наука жевріє, грошей бюджет немає,
І всяк, що при кориті – дуже вправно та нахабно розкрадає.
Але про нього ніхто чомусь не каже, ніхто ніби не знає,
А може не добрались ще, ну, біс їх знає
Мені не легко, так нестерпно – кожен діло має!
Ну не везе: то журналіст щось риє і копає,
То бач, вже прямо пальцем тицяє,
Оця злощасна та ненависна опозиція.
 
жжжж
 
Дзвінок мобілки...голос мовить тихо
Та стомлено, як ніби сталось лихо.
«Ну... ми ж не так договорились,
Колего, що ж  твої сказились?...
Так перед камерою доскіпливо і так уміло
Чіплялись: миттєво відповідь давай
І докажи, що не шахрай!
Напружився - аж мізки ледь не закипіли.»
«Хоч трохи совість треба мати, та я не то...не дуже докоряю,
На вечір відпочинку запросити намір маю.
Дівчата гарні, королівна буде, знаю...»
 
«Ти що здурів, її шістнадцять ще немає!»
 
«Та схаменись, ти що подумав? Хто її чіпає?
Тож подивитись, помилуватись...
На цю чарівную красу, наївну молодість, що надихає.
Та й запалитися, бо завтра день важкий чекає:
Закон про землю маємо приймати,
Бо вже пора, будемо продавати.»
 
«Я згоден, день відповідальний, то треба фору дати.
Як хочеш, то приходь сюди, природу  споглядати,
Прийде натхнення, гарантую добрий вигляд мати,
Запал той сильний буде на діла великі спонукати.»
 
Отак сказав і радий був, що цю вечірку відхилив,
Вже згодом, всю прислугу відпустив.
У м’яке крісло сів, на книгу руку опустив –
(Щось перед сном ще почитати мав...)
Тепло домашнє обгорнуло, знову носом клюнув, тай ...задрімав.
 
І так вже добре стало, солодко йому – він відчуває
В теплі м’якому розслаблене і легке стало тіло,
От ввись поринуло, і закружляло, і... полетіло.
Боже! Яка краса! Як добре жити! Меж немає!
Душа вже вільна - лине, лине! Хочеться кричати:
Рідна мати! Дивись, чого я досягнув – зумів літати!
Та й оглянувся... а на лужку, що біля хати -
(Палацом що зоветься, бо величезний та  з викрутасами
Збудований з усякими там «прибамбасами»)
Стоїть щось незнайоме, як нібито плужок з причепою, та ні!
Бо є кабінка з вікнами. Та й не авто, бо крила є якісь чудні.
Вернутись треба – якась загадка?!! Та й на літак не схоже.
Чого це я не можу розпізнати? – не годиться!
А кольори, як райдуга. Та мерехтять, міняються. Це може -
Міфічна у реаліях жар-птиця?
 
Повертаю (як добре, що літаю).
Як приземлявся, то здивувався:
Це ж вертоліт – ну як же я не здогадався?
Але як став я приглядатись –
Та ні! Не міг я здогадатись!
Такого ще ніде ніколи не було, це диво! це поза як!
Все миготить і кліпає під музику на різний колір, на всякий лад.
Вогнями грає і мерехтить у кнопках електронних, все на автоматі,
Всі зручності, щоби злетіти – нічого тут заумного не треба знати.
 
Майнула думка, знову здивувався:
А звідки вертоліт цей взявся?
А може хтось подарував,
А сам тихенько «змився», щоб я не взнав.
Сюрприз такий собі таємний,
Бо я ж не думаю, що хтось пожартував.
А що? Хіба я «ЦЕ» не заслужив?
Хіба я мало їм усім зробив?
Хіба ночами  ті кошмари мучили даремно?
На лезі гострому перебував,
Бо як жонглер я голоси збирав – ризикував,
Коли ці кнопки натискали,
(були там депутати, чи не були)
Та результат був той, що заказали.
 
А як літати? То ж я не вмію керувати.
Та ба! Цей апарат думки вміє читати!
Не встиг подумати – в кабіну голос запросив:
«Куди летіти?» - він тут же чемно уточнив.
Так несподівано! Куди? Я сам себе перепитав,
До неба в далечінь я голову підняв,
Та що я бачу? Зовсім недалеко гори височать,
В усій красі своїй величній зачаровано мовчать.
А сонця десь не видно, але промінням там воно
То на вершечках бігає, мов зайчики,
То золотими струнами переграє.
А за ними ще вершини гір блискучі є,
Аж дивитись мружно. Залиті сонцем так витіювато...
Думки вже всякі лізуть:  здається, радість неминуча!
Це ж купи - ні!... Гори золота, напевно, або срібла. Ой багато!
А може відблиски... а може сніг...ой! Цікавинка жагуча!
 
Як вкопаний, стояв я рот відкрив, не міг збагнути,
Де вони взялися, тут не було їх і не може бути!
А  що це? Може й гори хтось подарував?
Хтось дуже скромний - не попередив і нічого не сказав.
 
А може,...смілива дуже думка блискавично промайнула,
Я очі опустив і зашарівся, та й втупився в якийсь намет.
То може, я уже пророк, чи Магомет.
Ото часи настали! Все може буть!
Можливо, гори вже самі до мене йдуть!
 
Ну що ж тут думати? Вперед! У гори!
То це ж не гірший відпочинок ніж на морі!
Облазити усе і роздивитися оту красу, отой прогрес,
Негайно хочеться задовольнити свій розігрітий інтерес.
Та заодно, обмацати і подивитися на злато,
Чи справжнє срібло-золото воно?
Собі на втіху - на прикидку взнати, як його багато,
Чи може тільки марево було!!!
 
Далі буде