Благословенна провінція! Заїжджі кияни люблять захоплюватися краєвидами і фанатіють від цін. Вони захоплено цокають язиками, читаючи рахунки в місцевих рестораціях. «Какая большая отбивная – и всего давадцать гривен!», - заплющують від захоплення очі столичні гості. Воно й правда – з’їсти шмат м’яса вартістю в два долари при зарплаті в тисячу-півтори тих же клятих кризотворних американських грошей – це море позитивних емоцій. Тільки трішки дивує чому так мало людей в ресторації, а ті що є – п’ють лишень каву та цмулять цигарку за цигаркою… Їсти не хочуть?!
 
…А з шести заводів міста припинили роботу всі. Скорочення викинуло на вулицю кілька тисяч людей – ці вже не вернуться туди ніколи. Той, хто поки залишився, приречено ходить до праці всього три-чотири дні на тиждень крізь кордони позіхаючих хлопчаків у плямистих одностроях.
 
Роботяги підносять до магнітних зчитувачів свої високотехнологічні перепустки з кольоровими фото власних парсун і похмуро штовхають «вертушки» прохідної – входи на заводи обладнано за останнім словом техніки і налагоджено роботу охорони, проте там, на неозорих територіях виробничих площ уже нічого й украсти. Тиша в цехах конкурує з пустотою в душах. Туди ходять за звичкою – знайти вчорашній день, мати ілюзію свого значення і забезпеченого дня. Туди ходять з таємною надією, що воно все от-от завалиться – вони чекають чогось такого, що остаточно звільнить від обов’язку ходити на ці огороджені бетонними парканами території. Остаточного розуміння того, що заборгованості по зарплаті вже не повернуть ніколи, що завтра  у цих заводів уже нема, а врешті-решт треба зайнятися чимось іншим...
 
Ті, що пішли у бізнес, похмуро п’ють сурогатний коньяк у продимлених кнайпах і проганяють кулі в більярді крізь залишки власних кишень. Вони грають на гроші з нездоровим блиском в очах. У деяких ще лишаються якісь запаси з того часу, який зараз називають «докризовим», у більшості ж залишились тільки борги. У їх мобілках налаштовані опції блокування небажаних дзвінків, і підіймають слухавку з незнайомих номерів вони вкрай неохоче: замахались пояснювати банкірам та колекторам, що виплачувати борг уже нічим. Тому, грають на останні. Ця гра, гостра від безнадії, творить коктейль відчуттів, який наркотично затьмарює реальність сьогодення. Їм ще трішки залишилось до відчуття того, що губити нічого. Вони скоро стануть пролетаріатом. Це дуже дивний пролетаріат на строкатих автах – від «мерседеса» до «ланоса», а, проте, пролетаріат. Вони втрачають останнє, що могло б їм давати відчуття власності. Їх бізнес зруйновано. Їх дусить держава. Їх «кидають» партнери, їх грабують рейдери. Вони втомились і їх сил залишається мало. Вони чекають того моменту, коли  х т о с ь  їм дозволить с т р і л я т и, бо під кінець дня їм хочеться саме цього – стріляти…
 
А збоку все виглядає звично – працюють кав’ярні та продуктові крамнички і все ще вітаються зі знайомими податківцями представники місцевого бізнесу. Та тільки слова, що летять навздогін нещасним фіскалам уже не намагаються надто стишувати. І слова ті не надто й вишукані. А прислухавшись, важко позбутися враження, що вони можуть бути неправдивими.
 
Тим часом, незвикло тепла осінь виручає сомнамбул з їх важкої меланхолії. Мов би для порятунку тисяч нервових систем сонечко щедро заливає своїм теплом бруковані вулиці та розпарцельовані поля, де, у строкатих дарах секонд-хенду, напівзвільнені працівники місцевих підприємств копають бульбу…
 
Це прецікава, я вам скажу, ява! Злука часів, і суміш технологій. Барвистий люд з мотиками і лопатами в руках не перекрикується вульгарно через усе поле, а культурно виймає мобілку з кишені і передзвонює одне одному: «Микола, возьми два кошики і капронове ведро та ходи сюда. Шо ти там іно куриш, робити хто буде?!»
 
Технології століття дев’ятнадцятого органічно доповнені технологіями століття двадцять першого. Мобілка і кошик. «Покет пі-сі» і сапка. Ось він несе важелезний мішок бульби до фіри запряженої двома гнідими кониками, а в кишені на розрив грає «Нокія». І ґумові чоботи твердо стають на землю, і падає мішок під воза, а над полем летить: «Альо! Я ж казав, ніхєра їм не давати! Нє! Ми не будемо платити наперед ніяких податків! Ми вже їм дали минулого кварталу…Скажеш, - «Директор казав, що заплатить пізніше!»… Ну дай їм пачку паперу і хай п.здують… Мене не колише їхній план, бюджет і  його виконання! Я не платив Азарову, я не буду платити і Юльці… Всьо!»  Мобілка ховається в неозорих кишенях старого камуфляжу і плямистий кашкет заламується на потилицю. В руках з’являється пачка «Лакі-страйку» і смачно прикурюється цигарка: «Припухли, мля… Нова чесна влада… Курва, за Азарова просили платити наперед, тепер вимагають… Козли. Ти думаєш, я не заплачу?! Заплачу, ще й як заплачу… Просто хоч трохи повиламуюсь. Вже би скоріше то все завалилось – не маю сили терпіти.» Директор і власник одного з великих комерційних підприємств крекчучи завдає мішка на воза: щовесни та щоосені він сам обробляє цю невеличку діляночку під чуйним керівництвом своєї старенької мами, яка, в дусі старих галицьких традицій, має за найкращий зразок уваги синову допомогу на цьому полі. Робота для мами йде за принципом: «я не хочу, аби ти зробив – я хочу шоби ти сі змучив!» але для цього міцного, вузлуватого, як старий корінь, чоловіка така праця є відпочинком. Перш за все психологічним.
 
Провінція на одчай душі опирається тому, що з високих трибун і  блакитних екранів називається «кризою». Вона щиро не розуміє, а коли ж було благоденство? Рік тому? Два? Так нічого ж не було й тоді! Ця провінція не просить грошей – вона здатна їх заробити сама але ще жодного разу держава не виконала нічого, що хоче ця провінція.   Їй треба ґарантій на завтра, а має вона тільки обіцянки на біг-бордах і побори, не системні, не законні, кожною владою придумані все нові і нові побори…
 
Провінція мріє стати столицею, бо їй здається, що саме в тому, що вона провінція, всі її біди. Але не маючи обережності у своїх мріях, вона раптом виявляє, що столицею вона може стати будь-коли, хай і на кілька днів. Оно, цими днями, в Трускавці проводили якийсь «економічний форум» і Трускавець став головним містом країни з усіма його «принадами».
 
На всіх трьох з половиною вулицях курорту заїжджі бонзи вмудрували створити абсолютно київські пробки. О! Скільки було сказано в заблокованих ДАІ та держохороною на вулицях та на під’їздах до міста, автах! Я згадав, як у 2004-му наші «демократичні» лідери обіцяли, що ніхто з них не буде заважати посполитим під час своїх вояжів країною… Схоже, про це пам’ятаю тільки я один. На п’ятому році торжества демократії, народна влада уже перекриває не тільки вулиці – вони перекривають міста. Згодіться, це дуже гарно, що нам заважають пересуватися країною чесні лідери. Нам має бути дуже приємно, що Ющенко і Тимошенко, прямуючи дорогами, не хочуть бачити жодних перепон у вигляді авт простих громадян. Це продиктовано турботою про народ. Це ж не просто так! Це Кучма, злочинно, не зважав на інтереси народу і блокував рух на вулицях, коли кудись їхав… Ці роблять те саме але з інших мотивів. З любові до народу…
 
…Високі гості поїхали. Залишили за собою нову гарну розмітку якраз на шляху від аеропорта до готелю, де їх приймали, та підлатані ямки. Два дні президент і прем’єрка тримали в напрузі органи місцевої влади тиняючись туди-сюди дорогами області. Два дні ми наочно бачили куди йдуть наші податки – виставка досягнень світового автобудування з державними номерами вкидала провінцію в священний трепет – здається, в кортежах вищих осіб держави нема авта дешевшого за 200 тисяч доларів. Та й особистим прикладом президент і прем’єрка показали, як треба заощаджувати державні гроші – вони прилетіли до Львова різними літаками. Та це й зрозуміло – вони разом можуть сісти тільки на РНБО але не на одному гектарі і не в один літак…  
 
Під завісу свята життя, у Дрогобичі та Львові ідейні артисти, абсолютно безплатно, за свої кровні гроші, а не за бюджет, народу влаштували дуже гарний концерт. Вони співали, як Вона працює. Народ був задоволений. Мій товариш Юрко, який шостий місяць шукає роботу, курив неподалік сцени і розглядав здоровецького біг-борда. «Вона працює, - Юрко затягнувся цигаркою – я теж хочу».
 
Трішки оддалік, на яскраво-синьому тлі, відсвічував передньою частиною голови той, хто змусить ефективно працювати не тільки Її, а й Україну. «Почую кожного!» заспокійливо усміхався Лідєр Федорович. Юрко примружився: «Чуєш, там помилка, в гаслі. Замість букви «Ч» у першому слові має бути «Х». Принаймні, тоді це буде правда…»
 
Провінція майже завжди є правдивою.  Власне, в тому і є її маленьке щастя…