Куди не кинь оком – все про вибори: розмови, новини, дебати, повідомлення, статті, публікації, інформації, дезінформації, обвинувачення, образи, провокації.
 
Кинувши погляд в минуле, я з жахом усвідомив, що все моє доросле життя було фактично підпорядковане цьому, здавалося б такому, неважливому для людини, процесу, під назвою «вибори».
 
Принаймні складається таке враження. Відчуття того, що вибори відбуваються щороку, може свідчити як про швидкоплинність життя, так і про ненормальність процесів, які відбуваються в нашому суспільстві.
 
Політичні шулери втягнули нас в гру, яка в нашій країні помилково називається демократією. Хоча ця гра немає до останньої ані найменшого відношення і дійсно є лиш грою.
 
Грою на публіку, грою в підкидного дурня крапленими картами. І роль дурня в цій грі давно відведена нам з вами, шановні виборці.
 
Але навіть впіймавши шулерів на пересмикуванні ми продовжуємо з ними грати. Ми знаємо, що приречені на програш, знаємо, що нас дурять, але чомусь весь час сподіваємося, що ось-ось і виграш буде наш.
 
Та не буде.
 
Якщо проаналізувати ситуацію в країнах, які позбулися своїх політичних шулерів, то стане очевидним, що це стало можливим лише тому, що шулерам дали по пиці. Причому не в переносному, а в прямому значенні.
 
Там, де депутати зрозуміли, що їм не сховатися від народного гніву за мандатом і парламентськими стінами, стали можливими зміни.
 
Можна, як приклад, назвати багато країн, але я згадаю лише одну – Молдову.
 
Згадаймо, як бабралася ця країна в комуністичному багні, як буксувала там демократія. Навіть в часи Кучми українці поглядали на Молдову зверхньо, бо здавалося, що радянське минуле тримає цю країну значно цупкіше, ніж нас.
 
Але після того, як обурені маси, натовп, юрба, свідомі громадяни (називайте, як хочете) розгромили парламент Молдови в країні щось почало мінятися. Спочатку потрохи, потім все стрімкіше.
 
Тепер Молдова значно ближче до Європи, ніж ми. Навіть отак – Молдова стрімко рухається в бік Європи, в той самий час, як ми (з такою ж швидкістю) від неї віддаляємося.
 
І западає думка, що можливо в 2004 потрібно було слухати не Ющенка, з його примиренською (а по-простому, як виявилося боягузливо-зрадницькою) позицією, а пристати на радикальні заклики Тимошенко.
 
Свобода повинна бути скроплена кров’ю. Нехай (і навіть бажано) це буде лише кров з роз’юшених носів народних депутатів.
 
Але схоже, свій шанс ми вже втратили.
 
Чи ні?