ЗА ЗЕМЛЮ РІДНУ ПОЛЯГЛИ БАТЬКИ,
За неї  кров’ю заплатили,  гіркучим потом обкропили,
Це значить, що давним–давно вони
Своїм життям для нас її навік купили!!!  
 
За землю рідну гинули народи
 
За землю рідну помирали люди,
Віками йшла різня племен усюди.
У корінних насильно землю відбирали,
А там де опір – всіх нищівно убивали.
Пролито крові непомірно – ріки,
Збагнути важко: скільки, скільки?
Ламались долі, гинули народи,
За рідну землю, за ковток свободи.
Бо тільки те, своє, що пестить,  гріє
І тягне до високого - та неймовірна сила діє.
Та, що ростить героїв, як завжди ведеться.
Той дух, оте святе, що матінкою зветься.
   Народжує таланти ця - своя земля,
   І дає сили люба ненька,
   І соки живить від свого коріння
   Із покоління в покоління, бо рідненька.
 
Наказ мого батька
«Любіте цю землю, цю рідную неньку,
Цей рай – Україну пахучу, гарненьку.
Я краєвиди інші бачив, як на фронті побував,
Та кращої ніде не встрінув і не знав.»
Так батько нам наказ свій дав:
«Послухайте, діти!
Згадаєте мої слова, як підростете, будете радіти,
Бо зрозумієте: немає щастя більшого в людини,
Як на своїй землі зростати, у сім’ї родинній.»
Ми, діти, до батька чіплялись: ти свідок, живії факти маєш,
Як воювали? Де правда? Скажи, ти ж бо знаєш.
І жартами й сміхом він все відбував,
Тепер розумію: він душу дитячу беріг й не казав.
 
І вже студентка, на канікулах, та й знов питаю,
Та видно дуже допекла, (бо його рани знову нили там і там).
Він вигукнув так несподівано: «Правду? так, я знаю!
Але навіщо правда вам,
Як жити з нею? Все зі мною:
Оце жахіття нескінчене все приходить з поля бою,
По скронях стукає і сниться і нема покою!»
 
(і далі він продовжив розповідь свою)
«Після  гарячої стрільби затихло раптом все.
І ліс мовчить, не шелестить, як ніби знає,
Що горе, і він підтримує та співчуває.
І пташка пурхнула, та не співає.»
«Пліч-о-пліч сидимо тихенько нишком,
Нагода видалась на цю хвилину передишки.
Хлопчина із сусіднього села шепнув і попросив:
«Іване, дай самокрутки, бо я свою скурив.»
 
«Наліво повернувсь з кишені щоб її дістати –
Бабахнуло! Аж заглушило. О, рідна мати!
Оговтався, направо повернувся я до нього щоб сказати:
На! Візьми! Але застигли в горлі ці слова,
Бо на кущах його кишки, а нижче – голова.
І очі дивляться на мене, ніби хочуть докоряти:
«Що ж ти, Іванчику, не встиг мені останню просьбу -
Самокрутку дати.»
 
А крові скільки в землю ллється, ллється...!!!
«Пий, (ніби каже він) пий, рідненька!
Та пам’ятай, що я життям тебе скормив своїм,
Щоб діточок моїх зростила і сказала їм,
Щоб берегли тебе, бо ти їх ненька,
Від посягань щоб захищали, від нечисті поочищали навіки!
Ви українці, діти! Достойні будьте, як батьки!»
А ти, Іване, не забудь тепер, що клятву виконати маєш,
Що на крові один одному ми давали, пам’ятаєш?
Хто з нас з війни повернеться додомоньку - до хати,
То матінку і рідних треба розшукати,
Щоб про останні дні, і про бої, і про війну оцю страшну,
Та про хоробрість нашу розказати:
Як виручали і прикривали. А як могли дружити!!!
Як дивувались ми, що дуже часто не було страху.
Була жага шалена – перемогти, не менша – жити!!!»
 
«Багато нас там полягло, ой як багато,
Одна гвинтівочка на семеро, ну що й казати...
Недоїдали часто та й недосипали,
Але земельку боронили. Німця гнали!»
 
«А через день таке страхіття там було -
Оця біда й мене не оминула.
Ми на зорі вже мали бій давати,
Я ящик ніс в окоп – гранати.
Та вмить щось обпекло і спалахнуло,
Все попливло, змішалось, загуло,
Моя нога в 5 метрів одлетіла,
На землю з розмахом звалилося обм’якле тіло.
Безногого, без пам’яті мене там підібрали
В калюжі крові. Ще серце билося й мене спасали.
Від ящика з гранатами хтось одірвав
Ці руки. Бо зціплено той ящик смерті для фашиста
Міцно я тримав, хоч помирав»
 
«Так доля склалася - я інвалід, але живу
А земля пахне і цвіте,
І колоситься золотом наш лан, що хліб дає,
Земля родюча борг свій віддає
За те, що кров’ю ми її живили,
А потім потом обкропили.
Так гарно тут! Хай завжди так буде!
Хоч інвалід, та я живу...
І сонця промені, і жайворонка спів,
Всі пахощі землі -  усю красу я втягую у груди
Не уві сні, а на яву...»
«Так доля склалася, що я  живу,
За себе і за тих що полягли в бою,
Ті хлопці, що ніби поруч з ними я стою.
Такі всі гарні, молоді, бадьорі!!!
І дуже хочеться усім на світі жити,
Та треба ворогів проклятих бити.
Таких я часто бачу їх живих, як на яву...
Та клятву я не виконав свою,
І совість мучить, але що ж робити?,
Як важко з ранами і по дворі ходити!
 

Вся згурдилась, зіщулилась моя душа,
Почувши, що розповів мій батько...
Давно його нема, він спочиває.
 
Але я ніби чую голос той із-під землі,
То він гуде, то стогне і реве – О ні! О ні!
Ой схаменіться люди, неможна землю продавати,
Бо де ж ви будете ходити і стояти?!
Як не своя земля – то й ви не люди!
Отак завжди було і буде!
За що ж ми кров ту проливали?
Життя за неї віддавали?
Земля є ваша – добре знайте!
Ото ж не схибте та не продавайте!
Своїм нащадкам передайте!
 
Наказ мого батька я людям хочу розказати,
Бо не один він так хотів, а всі діди-батьки – це треба знати!!!
 
А ще за нього клятву виконати маю:
Останню мить життя, того бійця,
Хлопчини із сусіднього села,
Яку по розповіді батька знаю,
Цими скорботними рядками розказати,
Хоча вже не його почує – інша мати!
З Пахомірців, якщо не помилилась,
Той був боєць, так в пам’яті моїй лишилось.
 
ЗА ЗЕМЛЮ РІДНУ ПОЛЯГЛИ БАТЬКИ,
За неї  кров’ю заплатили,  гіркучим потом обкропили,
Це значить, що давним–давно вони
Своїм життям для нас її навік купили!!!
 
07.03.2012г