Волосся у кіски сплітала
                                                                                          Гралася біля воріт
                                                                                          Квіти в саду збирала
                                                                                          Дивилась на їхній цвіт.
 
                                                                                          На прутику мій наречений
                                                                                          Скакав, не шкодуючи сил.
                                                                                          Коли приїздив до мене,
                                                                                          Привозив пригоршню слив.
 
                                                                                          Не знали турбот в Чантані,
                                                                                          Коли були дітворою,
                                                                                          Ми гралися цілими днями
                                                                                          І не сварились ніколи
                                                                                   (за Лі Бо “Чантаньські мотиви”)
 
Коли наш рід відправився у чергові мандри за щастям (тепер вже в Степ), прабабуся була малою дитиною і тільки й запам’ятала, якими могутніми і сміливими велетнями були чоловіки з нашого роду. Такими могутніми та сміливими, що на кордоні захопили в полон прикордонників і тримали їх, доки наші переправляли через Прут худобу і запряжені волами вози зі скарбом. Засвідчую, бабуся говорила щиру правду – на власні очі бачила цих волів, як повагом проходять сільськими вулицями, задумливо сварячи хвостами на ґедзів.  
Поселився наш рід біля Догмарівської балки, притоки Сірогозької балки, і ось вже 150 років білочубі та русяві Васильки, Іванки, Миколки, Ганнусі, Катрусі та Марійки топчуть босими п’ятками м’який, зігрітий сонцем степовий пил. Тільки за сотню років сині, як волошки,  очі вигоріли від палючого сонця і стали блакитними. Якщо маєте знайомих на прізвища Ткаченко, Кравченко, Коваленко, Петренко, Остапенко, передавайте їм мій привіт - ми з ними одного роду.
Ткаченки і Кравченки, про яких моя мова, були сусідами через три двори. Діти малими гралися на одному плану (так у нас називають пустирі), вечорами розважалися побрехеньками, сидячи в одному  бульварі  (так у нас називають дуже гарні прямокутні канави перед двором глибиною у пів гомілки та шириною у пів зросту). Під час дощу вода стікала у бульвари, і розливалися моря для водоплаваючої малишні.
А яка рибалка була в цих бульварах! Тільки не треба розповідати, що рибу треба ловити там, де вона є. Рибу треба ловити, там, де є вода і добре товариство. Можливо ще хтось не знає, то знайте, що найбільша риба чіпляється на свіжозломану обчухрану від  листя лозину.  І скажу я вам, що великий, як порося,  сом, який зірвався з вудки, доставляє рибалці значно більше щастя, ніж упійманий малий йорж.
На щастя, у бульварах водилися тільки соми, які незмінно зривалися з лозини, тільки круги по бульварному морю розходилися. Але на горе морякам і рибалкам дорослі поспішали вичерпати воду з бульварів та наповнити нею діжки для господарських потреб. За плавання в діжці могли й покарати, та й рибалка не в радість, коли замість моря маєш діжку.
 
Батьки ніколи не забороняли малим ткаченятам та кравченятам гратися разом. Є пари приречені на кохання. Досить їм лише переглянутися, як весь світ перестає існувати, тільки Він і Вона. Споконвіку парубки Ткаченки закохувалися у дівчат Кравченків, парубки Кравченки закохувалися у дівчат Ткаченків. Чому батьки не дозволяли їм одружуватися, заховано у такій пітьмі віків, що вже ні з якою свічкою не розглядіти. Батьки одружували дітей на свій розсуд і діти слухняно виконували батьківську волю. Прапрабатьки видали мою прабабусю заміж за парубка з іншої пари, а його пару віддали прабабусиному коханому. Вони дружили сім’ями, хрестили дітей, діти підростали і теж закохувалися – Ткаченки у Кравченків, Кравченки у Ткаченків. І знову незрозуміле вікове табу змушувало чергове покоління батьків забороняти одружуватися новим закоханим. Моя мама вийшла заміж на чужу сторону по своїй волі і по любові, але бачив би хто, якими очима вони з Миколою дивилися одне на одного, коли їх зводили до купи якісь справи!
 
Чи не в перший же день після повернення з Сибіру ми з сестрою всілися на зігрітій сонцем призьбі чекати пригод. Не багато часу минуло, як поруч опинився білявий Василько: “Як тебе звати? А звідки ти?” Похвалилася, що батько витяг мене на вудку з Азовського моря, і була винагороджена розповіддю про чарівну капусту, в якій знаходять покровських дітей.
Авторитетно заявляю, у чотири роки теж буває кохання з першого погляду. Можете не сумніватися, у мене з’явився наречений і був він Кравченко. Ми гралися в крем’яшки, драли з-під солом’яної стріхи горобині яйця, будували хатки у бабусиній дерезі, полювали разом на тхора і, соромно зізнатися, ходили в Степ шукати гнізда жайворонків і перепілок не для того, щоб ними милуватися. За рік батьки купили хату на іншій вулиці, і два закоханих серця розсталися назавжди. “Як виросту, я тебе викраду”, - пообіцяв Василько на прощання і два носи дружно захлюпали від горя розлуки.  
 
Василько довго гуляв без пари. Він  закінчив сільськогосподарський інститут і працював у колгоспі головним механіком. Напророкувала йому циганка-ворожка смерть відразу після весілля. Чи тому, що їй повірив, чи то довго не міг зустріти свою долю, одружився він вже після тридцяти років. Його суджена після закінчення медичного училища одержала  призначення в нашу сільську поліклініку. У червні відгуляли весілля, а через тиждень його поховали.
 
Василька викликали розбиратися, чому на фермі перестали стікати у відстійник  відходи молочнотоварного виробництва. Василько з двома помічниками прийшов діагностувати та усувати проблему. Всі в селі знали пришелепуватого Федю Г. – веселий дурник без жодної клепки в голові завжди радий був щось утнути, аби посмішити товариство. Коли підійшли до каналізаційного колодязя, Федя викликався залізти в нього, подивитися, чи не забилася труба. Мить і Федя вже зіскочив униз, ще мить – і повалився, як мертвий.
- Федю, не корч дурня, вставай! - Федя ні руху, ні звуку.
- Може серце прихватило, - висловив здогад Петро.
- Біжи на ферму за людьми, і прихопіть вірьовки, а я спробую його витягти, - розпорядився Василько.
Петро побіг, Василько спустився в колодязь. Витягли обох без ознак життя. Коли їх доставили в лікарню, Василько вже був мертвий. Федя вижив.  
Причиною трагедії стала перша червнева спека і пришвидшене нею виділення метану зі стоків.
 
Скажете, що тема не варта розмови, так щоліта гинуть люди по своїй дурості – нічому їх життя не вчить. Василько знав про можливу небезпеку своєму життю і про реальну загрозу життю свого підлеглого. Він не вагався, кого треба рятувати першим, фізика чи лірика, розумного чи пришелепуватого, ризикувати життям чи поберегтися. Не зміг би жити з думкою, що міг врятувати людину, але не врятував, не зміг би дивитися в очі Фединій матері і односельчанам. Хтось інший би зміг. Але той, інший, не з нашого роду.