Кожна людина діє за велінням...
Хто серця...
Хто мозку...
Хто шлунку...Хто гаманця...
Хто любові чи ненависті...
 
    Певно, що можуть бути щє варіації. Але їх небагато, і всі вони похідні від серця чи мозку.
Справа не в тому, що у тих,
хто керується мізком – немає серця.
Не факт й що дії тих,
хто керується серцем – безнадійно безглузді.
Справа у тому – що ж переважає в мотивації людини, банальна сьогоденна користь чи принциповий вибір.
 
    Хіба Гриценку чи Тягнибоку, чи Яценюку вирішувати те, чи я рибалитиму на день Незалежності?
Якщо навіть все керівництво опозиції приєднається до влади узурпаторів, то чи змінить це мене і мій світогляд?
Заяви, які роблять політики, тільки показують мені, чи варті ці політики моєї поваги, та чи буду я голосувати за когось із цих достойників. А ще вони сприяють об’єднанню людей довкола ідеї. Чи навпаки,  розпорошують їх, сіючи зневіру.
А свій цивілізаційний вибір кожна людина робить окремо... Щодня.
 
        Щось мені підказує, що ми один одного зачекалися...
        Ми – очільників, а очільники – нас.
        На зразок: «Верхи не можуть, а низи не хочуть»
 
Але якщо навіть всі опозиційні лідери займалися б профанацією, то чи це вирішальне?
Вирішальне на мою думку – саме готовність народу до будь яких змін.
Ментальних в першу чергу...
Якщо люди не готові виходити на вулицю, то нема сенсу і лідерам опозиції пинати себе в груди,
і завчасно кидати клич до зрушення мас...
 
    Всі чекають виборів...
Саме під ці вибори, під час, та одразу після них і буде потрібна максимальна свідомість громадян, і максимальна готовність до реальних дій і реальних подій...
Але і сьогодні будь які збори, з будь якої нагоди – це тренінг і консолідація опозиційних сил. Це іспит на організованість і підтримка бойового духу свідомих громадян.
Це огляд сил і оцінка можливостей.
 
    Я, наприклад вирішив для себе, що пиво на день Незалежності мені смакує саме з київською перепічкою,
і якщо не я його вип’ю, то хто?!!
Якщо я не приїду підтримати своїх друзів у святій справі, то хто це зробить за мене?
Я надрукую всього лишень десяток «котів», але власноруч розклею їх у Києві саме тоді,
коли мені вкаже на те моє сумління, а не якийсь очільник з опозиції чи влади.
Я приїду продемонструвати владі, що ще не вмерла Україна, і Я ще поки тут, на цій землі.
Я приїду в Київ подивитись, а скільки ж нас, небайдужих?
Якщо все це зроблю не Я то Хто? Лівійці?
 
    Рік тому я загадав собі питання:
- Що було б якби під час арешту Юлії Володимирівни під автозак кинулася не одна, шановна людина,
а наприклад двадцять одна...?
А за ними - вся переповнена вулиця сіла на бруківку...
А за ними країна...
Чи не жили б ми вже у інших реаліях?