Подивіться на іллюстрацію, яку я, за хитрим задумом, розмістив на чолі цієї замітки.
На ній два біленьких зайчики, які ніколи в житті не бачили вовка, але чули про страшну небезпеку, яку він собою являє. Ці зайчики народилися у природньому заповіднику, де вовків годували окремо завезеними тушками імпортних тушканчиків, тому зайці не звикли ні тікати, ні хоч якось боронитися від вовків, бо ті завжди ситі і їм було ліньки полювати за дичиною.
Але, бачите – настали інші часи.
Невеселі часи.
     Вовків розвелося стільки, що свіжини їм стало не вистачать (і це правдива історія цього заповідника), тож зайчатина стала вважатися за пристойний харч.
Зайців почали їсти.
     А оскільки тушканчики ставали все більшим дефіцитом, то зайців почали їсти тричі на день. І тільки те рятувало їх популяцію, що було тих зайців без малого 45 мільйонів.
Так, що вовки з’їдаючи заячий приплод не дуже турбувалися за завтрашнє меню.
     Зайці були розрізненими, і жили окремими сім’ями, в той час, як вовки жили зграєю, і полювали організовано, за затвердженим планом.
     Вовки жили за вовчими законами, де перемагали ікла, спритність, підступність і відсутність будь яких норм , законів і навіть понятій.
Взагалі-то понятіє існувало одне – право сильного.
     Зайці все життя прожили за законами заповідника, де заборонялося одне одного їсти, і вони звикли до правил співіснування, які для зайців і були написані, адже вовки завжди були вовками, і на закони завжди чхали, алеж вони раніше не були голодними, тож удавали із себе законослухняних.
     У зайців, при всіх їх перевагах, таких як законослухняність, вихованість, природний розум і освіта, зовсім не було агресивності і навіть волі для протидії насиллю.
Кожень день вони оплакували своїх зіжраних побратимів, та навіть зібратися на мирну ходу вони не могли, бо повсякчас добували для зайчат якусь поживу, паслися і плодилися.
     Бували випадки, коли декілька відчайдухів знаходили в себе мужність вийти на галявину і покричати про свої, зайчачі права, але їх протест ніколи не знаходив підтримки у самих же одноплемінників, бо тим завжди було ніколи, за своїми звичними, зайчачими клопотами.
     Цим своїм справам вони були віддані все своє життя, від народження, і до наглої смерті, і ні на що інше їхнього розуму, сил та часу вже не вистачало.
У вовків були страшні ікла, швидкі ноги і гострий зір.
У зайців - напрочуд тонкий слух, теж спринтерські лапи і вічна нашороханість.
 
     Ніякої самоповаги у зайця не було, і про це було широко відомо у всіх лісах навкруги.
І ще зайці славилися трусуватістю. За це їх зневажали вовки, і правильно робили.
Навіть думка про вовка паралізувала зайця, і він, навіть маючи перспективу втекти – переважно опинявся здобичєю хижака. Бо лапи відмовлялися бігти.
     А ще у кожного зайця були ікла.
Ні розміром, ні міцністю вони не поступалися вовчим, але жодному зайцю ще не спадало на думку, що п’ятеро зайців легко могли б порвать вовка на клапті.
     До тогож зайцям категорично заборонялося збиратися навіть по три-чотири докупи.
Якби хтось із зайців просто наважився на таку думку, то простий розрахунок показав би що зайців у заповіднику багатократно більше ніж вовків, і по справедливості – вони хазяйва заповіднику, але правила зайчачого життя не дозволяли зайцям проливати кров, вчиняти несправедливо і неправосудно до вовків. Тож вони повинні були діяти в рамках закону, а закони були не на боці зайців, бо приймалися вовками...
«Така наша заяча доля» - з дідів-прадідів передавалося від зайця зайцю.
 
     Хтось мене спитає: - Яка, мовляв, мораль у цієї байки?
Не знаю, хлопці!
І ніхто з зайців не знає...
Кажуть що хтось із вовків повинен очолити заячій бунт, і тільки тоді настане ера справедливості і процвітання.
Ще є надія на лисиць, які теж зацікавлена сторона.
Ведмідь із сусіднього лісу, той теж на заячій заповідник поглядає, обіцяє навести зайцям порьядок в разі чого.
     - "Якось буде!"- кажуть старі зайці.