Кажуть, людині легко живеться в тому, у чому вона виросла. У тій місцині, суспільстві, укладі, політично-економічному стані, релігії тощо…
 
Для молоді, «лихі 90-ті»  — це дитинство, чудове чи важкувате. Для дорослих у ті роки — перебудова, безробіття; тисячі наукових співробітників, які залишили науку для того, щоб їх десь узяли вантажником чи продавцем на ринок або супермаркет (бо треба годувати родину…).
 
Тобто багато речей у житті або відносні, або, що частіше, — незрозумілі повною мірою.
 
Колись «безкоштовну медицину» в наявних теренах називали і безкоштовною і медициною. Зараз же і ту що була, і ту, що є сьогодні, — медициною багато хто вже не називає. «Безкоштовність» же набула дещо нових значень…
 
Колись було модно «мовчати», чи потявкувати (але з партквитком у кишені), зараз — уже модно мати свою політичну партію, чи, якщо «лузер», бути хоча б керівником місцевого чи сільського осередку улюбленої політичної сили.
 
Хтось бачив і совок, і його злам (або трансформацію), і бачить сьогодення. Хтось бачив більше, хтось менше. І на тлі баченого всі ми робимо висновки, вимірюємо, хто ми є, де живемо, і, сьогодні це на язиці багатьох, — як ми живемо.
 
Звісно, є потуги жити «по-європейськи», скажений пошук у рекламних оголошеннях фрази «європейска якість», «європейська ціна» чи щось на кшталт цього…
 
Маркетологи так влучно розпрацювали «європейськість», що виростили численних мутантів-консюмерістів, які бачать і женуться за лейбами «з Европи» та «для VIP». Звісно, нічого поганого в якісних товарах і послугах нема… Але коли люди перестають бачити дійсно якість, яка часто буває і не «європейською», а й азіатською, і українською, і американською… то це вже хвороба.
 
Ба й навіть те, що сьогодні зветься для VIP, колись ремісники так робили для всіх. Звісно, то не було дешевим непотребом, але воно слугувало на всю проплачену суму. Тобто, не було «не VIPу»… Якщо ж хтось зробив свою роботу погано, про це знали всі, і відтак такий нероба мав померти з голоду. Але до того доходило не часто, бо ремісники навчалися свого діла з дитинства в батьків, чи в наймі. То була частина їхнього життя, гідності тощо.
 
Сьогодні є Інтернет і кожна дитина, закінчуючи школу, знає стільки, скільки, як ми думаємо часто, не знали до нас, ба й навіть більше. Ми всі сьогодні себе вважаємо настільки розумними, що вирішили, що можемо нічого й не робити, мовляв, нехай китайці роблять...
 
Кажуть, Чапаєв не вмів помножувати, Дзержинський мав лише 7 класів, та в дитинстві застрелив рідну сестру… Але комуно-бандитиз їм надав і розуму і слави. Кухарки закерували родинами, заводами, країною…
 
Та й ми, як неперевершені акини, що бачимо, тим і міряємо, так і співаємо, про своє наноболото поблизу наноболтів…
 
До недавнього часу, бачачи старі будівлі чи споруди, якщо вони збереглися, стан споглядання можна більше назвати станом «як баран на нові ворота»… Пройшов мимо, та й годі… Чи взагалі не помітив.
 
Проте якось побачив старий млин в одному селі, десь тому млинові років сто. Стоїть біля річки, не працює, без вікон.
Цікава архітектура, та ще щось незвичне є в ньому… Що це? Жахливо і соромно, але ніколи не помічав — кладка! Яка рівна і неперевершена кладка цеглин чи інколи каміння.
 
І ця кладка цеглин, її якість стає очевидною, коли подивитися хоч на одну стіну радянських чи пострадянських часів.
Останнім часом по селах і містах бачив багато вікових млинів і вже свідомо звертав увагу на якість кладки будівлі. Вона в усіх, що бачив, однаково неперевершена, а поруч — стає очевидним жах того, як будували в совку чи сьогодні.
 
Ці млини стоять біля води, але ЖОДЕН не нахилився, в деяких є тріщини… Проте в повоєнних будівлях подібного розміру тріщин значно більше, чи покосилися…
 
На жаль, не знаю, як будували працівники та архітектори раніше саме ці млини: чи відпрацьовували години, чи працювали «на ставку», чи змінами, чи ще якось… Чи гнали їх у шию заради кількості, а не якості, чи був тоді «ефективний менеджмент»…
 
Не знаю… Проте одне припущення можу зробити: ці люди любили і знали своє діло, і їм займалися.
 
Сьогодні ж професії чомусь поділили на «престижні» та «непрестижні»… І це чомусь використовується як відправна точка світогляду в багатьох. Замість того, аби дивитися на фаховість БУДЬ-ЯКОЇ виконаної справи чи роботи.
 
Лікар не є важливіший за вихователя чи будівельника. Розумова праця не є елітнішою за фізичну. Бо є просто ПРАЦЯ, яка є корисна для людей…
 
Так от раніше елітним було знати свою справу і робити її неперевершено, бути ремісником тобто. І таких поважали, і такі люди робили корисну роботу. Вони були рівно потрібними і рівно елітними…
 
Здається, у сьогоднішнього суспільства було б набагато менше проблем, якби воно прагнуло не до класової класифікації і верхівки вигаданої маркетологами суспільної-успішної драбини, а просто до того, щоби робити свою роботу корисною, якісною, неперевершеною…
 
Та й важко сперечатися з тим, що суспільство професіоналів живе краще за суспільство тих, що лише міряється своєю купівельною спроможністю…
 
То ж крок до кращого життя суспільства не в тому, як воно очікує покращення від когось, а в тім, як члени цього суспільства роблять свою справу та провадять своє життя.
 
Мабуть, праотці вміли не відволікатися, чи відволікалися менше від свого ремесла, де успіх життя був у якості, а не марноті…
 
І в цьому попередні покоління були правіші за нас.