Одессу вважають центром гумору, і дійсно, деякі речі були б смішними, як би не були сумними. У зв’язку з останніми подіями в Олесі посилилася акція “Я говорю по-русски”, яка тепер трансформувалася в «Я хочу говорить по-русски”. Може це було б непогано, якби ті, хто підтримує цю тезу справді бажав говорити російською, але вони, як і раніше „звОнят” з мобільних, „разлаживают” документи на столах, „ездиют” на роботу, а потім „закончив работу” шукають „крайнего” у черзі. Може й добре було, якби вони вивчили російську, але не хочуть вони вивчати ніякої.
     Коли Чорноморське Морське Пароплавство наказало довго жити, більшість моряків вимушено перекочували на іноземні судна. Довелося їм вивчати англійську, хоча б у рамках посадових обов’язків. Нічого не сталося, вивчили. Взагалі знання мови, як умова працевлаштування, дуже дієвий засіб примусити деяку частину населення вивчити будь-яку мову. Дивно правда, що для пересічних громадян, спочатку іспит з мови, а потім працевлаштування, а для чиновників спочатку посада Прем’єра, а вже потім його намагання щось промовити ніби-то українською. Але, це таке.
     Позавчора зайшла до крамниці з продажу тканин у центрі міста. Обслуговує дуже ввічлива молода дівчина, розмовляємо російською, і вже наприкінці перебування кажу: „Дуже дякую, до побачення”. Дівчина із здивуванням та посмішкою відповідає українською, і зауважує, що українська її рідна, але керівництво крамниці при прийомі на роботу ЗАБОРОНИЛО їй спілкування українською з покупцями. „А якщо покупець сам звертається до вас українською?” – запитую. „Я відповідаю, але дивлюся, чи не бачить хтось з адміністрації”. „Ну что вы хотите, Одесса – это особый город» - втручається в розмову відвідувачка. „Особливий, напевно, як і кожне інше місто, як і кожна людина. Чи я щось проґавила, і Одеса вже не є частиною України?” – кажу я. „Вы не понимаете, руководство магазина печется за прибыль, а в Одессе русский приносит больше прибыли». „Пробачте, - звертаюся до продавця: А що ви робите, коли заходять іноземці?”. У відповідь вона витягує з під столу словничок з англійської. Тобто з іноземцями вона повинна хоча б намагатися спілкуватися їх мовою, а з україномовними співвітчизниками тільки російською, і це, ніби то, боротьба за прибутки...
     Вчора з ранку зібрала свій колектив. „Для кого українська – рідна?” – питаю. Тиша. „Добре, а хто може достатньо вільно розмовляти українською?”. Двоє. Спробували, виявилося, що українська одного не є українською, а такий собі суржик. Інша же дівчина доволі спритно розмовляє, і, здається, отримає від цього задоволення. Звертаюся до них з особистим наполегливим проханням розмовляти в робочий час виключно українською.
     Десь дві години звикали, перескакуючи з однієї мови на іншу, потім майже звикли. Клієнти або не реагували взагалі, або цікавились „А чого це раптом?”,  і більше не повертались до цього питання. Але були і такі, хто одразу переходив на українську і, з почуттям делікатної зверхності виправляв помилки, особливо тієї дівчини, що із суржиком.
     На понеділок дала завдання бухгалтеру продумати, яким чином ми можемо матеріально стимулювати робітників, які вживають українську у робочий час. Завтра інша зміна, цікаво, скільки знайдеться там тих, хто володіє державною.
      Я не вірю, що „прийнятий” Закон буде втіленим в життя, на це просто не вистачить грошей в місцевих бюджетах, але він дає підстави деяким керівникам установ вимагати україномовних працівників розмовляти виключно російською, і, таким чином, україномовних стає дедалі менше.
     Тому, доки ті, хто хоче говорити російською не будуть вивчати ніякої, ми на своєму рівні, на скільки зможемо, по краплинці будемо нав’язувати думку, що володіння, спілкування, вивчення української – це не тільки патріотично, але й модно. Мабуть так.