Людино прохожа,
Сядь біля мене,
Помовчим, подивимося
У ніч темну.
 
Знімемо з себе
Тягар дубовий
І відпочинем.
Темної ночі глянемо разом
В очі людині.
 
Мовити важко. Ноша тяжка.
Хліб кам'яний.
Мовити нічого. Два камені
В пітьмі нічній.
            (Юліан Тувім)
 
Електричка стоїть на станції Основа десять хвилин. Заходить у вагон чоловік років п'ятидесяти, чисто поголений, підстрижений, охайно вдягнений, у легкій хмаринці  горілчаного перегару і з акордеоном в руках - знайшов нарешті постійну роботу до душі. В основі  репертуару французький шансон. Грає з натхненням. Перші два твори не повторюються ніколи, на завершення  - завжди "Смуглянка". Йде проходом з целофановим пакетом.
Протягую свою плату (благо, немає кому з рідні підгалдикнути під руку, що піде моя лепта на горілку), поруч тягнеться рука сусіда, того, що біля вікна.
Музикант вже в тамбурі. Сусід у простір:
- Ще тут дві дівчини ходять. Одна з гітарою, а друга з якоюсь сопілкою, чи як там воно зветься. Ох і красиво грають, особливо сопілка.
Відгукуюся:
- Я теж їх пам'ятаю. Може згадаєте сліпого дідуся з баяном і його внучку з мандоліною? Давно їх не бачу. Не знаєте, дідусь живий?
- Живий, я їх тижні два тому бачив.
- А пригадуєте в минулому році ще оперний співак ходив з гітарою. Ох, і голос!!! Казали, що за пиятику його з опери прогнали, то він у ресторанах співав. А як на пляшку не вистачало, то і електричками не гребував. Ось кому щедро платили! Він, як мав натхнення, справжні концерти на біс влаштовував. З минулої весни його не бачу. А Ви?.  
- Я теж його давно не бачив.
Повисла тиша. Зважую, чи дістати книгу, чи подрімати під перестук коліс. Сусід знову у простір:
- Є ж майстри - за що не візьметься, все до ладу виходить. Я так не вмію. Ні, робити я все роблю, але не так красиво - мені аби працювало. Підігнати, підрівняти, красоту навести, як вони, не вмію.
- Може не хочете? А якби постаралися, то теж майстром би були?
- Ні, не був би. Чи терпіння не маю, чи ще чогось не вистачає... Ось сусід у мене - ото був майстер. Він що не зробить - від фабричної роботи не відрізниш. Це зараз у магазинах все купити можна. Пам'ятаєте, було колись, що світло виключали. У сусіда завжди світло горіло. Виключать світло, він до своїх акумуляторів підключається, Включать світло - акумулятори заряджаються. Майстер був і людина хороша. Якось треба було мені на машину акумулятор. Приніс йому старий, прошу зробить, щоб він всередині був як новий, а зверху який є. Я на рибалку машиною їжджу, то мені треба було, щоб акумулятор не зняли, доки я рибалю. Так він сказав, що або зробить, як уміє, або не робитиме ніяк. Ну і зробив - як новий.
- Зняли?
- Ні. Обійшлося. Витяг я свого сусіда порибалити на лід. Дістав дриль, просвердлили дві лунки. Добре посиділи,  сусідові сподобалося, знову зі мною на рибалку поїхав. Вийшли на лід. Дістає він з сумки акумулятор і свою дриль - зробив електричну. Вжик - і готова лунка. Рибалки зі всього ставка збіглися на його дриль дивитись. Заболів у мого сусіда зуб. Пішов він у лікарню. Знаєте ж, як там, прийшов з хворим зубом, а його послали флюорографію робить. Воно показало затемнення. Видалили йому одну легеню. Він після цього ще шість років прожив, а потім все таки помер. Хорошою людиною був. Років на десять молодший від мене, а вже чотири роки, як помер
 
Краєм ока дивлюся на співбесідника - вилитий рибалка. Засмага - так і на городі сонце розфарбує, а очі - тут не помилишся, якщо не річка, так ставок хвильками мерехтить в глибині зіниць. Про отакенні хвости у коропів і отакенні очі у судаків чому б і не послухати. Якби всі рибальські  оповідки зі всього світу зібрати до рибальської енциклопедії, довелося б її дописувати і перевидавати щороку, як книгу рекордів Гінеса - рибальська здобич з кожним роком все більша й все хитріша. Мати рибалку супутником - всерівно, що доброго ляща підсікти,  стільки втіхи, доки ведеш його до берега! Закидаю свою вудку:
- Скільки ж Вам років?
- Шістдесят сім.
- Ви ще зовсім в'юноша, - усміхаюся.
- Та де там, - відповідає посмішкою, - вже роки не ті, що колись.
- То Ви рибалка?
- Є трохи.
- Літом на Дінці рибалите?
- Раніше тільки на ставках рибалив, а зараз на Дінці.
- Що ж змінилося?
- Зараз, щоб біля ставка посидіти, треба платити де 50 гривен, де 100, а де й 150. Приїдеш, і вже ніякого задоволення від рибалки немає, тільки й думаєш, як би уловом відбити ці гроші та ще ті, які на бензин. У всіх ставків зараз є хазяї. Та які з них хазяї? Орендатори... Коли хазяї були, вони щороку ставки чистили, очерет викошували, ґрунт з дна на метр знімали, а ці тільки гроші беруть
- Очерет - розумію, а для чого ґрунт знімати та ще й на цілий метр?
- Через карасів. Ви знаєте, що карасі бувають білі, а бувають метиси. Знаєте, хто такі метиси?
- Про карасів не знаю, а у людей - це діти від шлюбу білої людини і індіанця.
- Правильно. У білих карасів, щоб Ви знали, на тисячу самок один самець. От самки і слідкують, де треться короп чи чабак, там вони й свою ікру метають. З такої ікри  виводяться карасі-метиси, вони і на смак гірші, і виростають менші. Раніше, коли метисів у ставку розводилося забагато, хазяїн спускав воду зі ставка й виловлював всю рибу. Тільки карась - хитрий. Як небезпека, він у муляку на метр заривається. Вже й земля висохла, розтріскалася, а карась у своїй норі спить, доки вода з'явиться. Тоді він з нори і знову в воду. Щоб метисів в ставку вивести, мул на метр знімали - разом з карасями.
- То Ви любитель карасятини?
- Ні, я їх не їм, хіба що для кішки можу підсмажити. Для себе рибу в магазині купую, вона й більша і кісток у ній менше. Карасів ловлю для задоволення - люблю з вудкою посидіти біля води, пташок послухати, природою помилуватися і рибалити подобається. Було в мене місце прикормлене - карасі на гачок без наживки чіплялися.
- Так не буває.
- Не буває. Однак місце було на заздрість. Приїхав якось на світанку, а там один міський вже волоки розставив і хрокалом по воді хрокає, рибу у волоки заганяє. Якщо карася налякати, він зразу в мул заривається. Витягнув той волоки, а в них жодної рибини немає. Я йому й кажу: "Щоб тобі, браконьєре,  завжди так риба ловилася". Він аж матюкнувся. Складає свої снасті, я ж вудки закинув і жду. Хвилин двадцять минуло, карасі заспокоїлися, з мулу вибралися і почався кльов - карасів одного за другим з води смикаю, та тому браконьєру кажу: "Вчися рибу ловить, а не природу нищить". Так з матюками він і поїхав геть.
За неспішною розмовою доїхали, кому куди треба. Не йдуть мені з думки ці карасі, яких еволюція навчила пересиджувати напасті у муляціі. Не знаю, чого більше хочеться, чи щоб ледачі орендарі не переводилися, чи щоб у ставках не тільки хитромудрість водилася. А хто? Вже ж не крокодили, цур їм і пек! Хоча б не прочитали цього опуса "справжні хазяї" та не вичерпали з наших тихих карасиних ставків муляку разом з карасями, і білими, і метисами.