для старых юзеров
помнить
uk [ru]
Для повноцінної роботи сайту вам необхідно увімкнути у вашому браузері підтримку JavaScript. В іншому випадку багато функцій сайту будуть недоступні

Серце піаніста


Серце піаніста
                          Було на дивній мапі матінки Землі таке собі село Бульки. Мальовниче. Квітуче. З родючими садками та городами. З річкою,що жевріла по центру Бульок, та була повною рибинами на радість сільських  рибалок. Втім, село як село. Але було воно з «родзинкою». І річ не в тім, що всі хати дивним чином  стояли з краю Бульок. Мабуть, бульчанам так було зручніше. Справа в тому, що у самісінькому географічному центрі села   було лише дві споруди. Сільрада. Та, саме те, що й було родзинкою Бульок – музична школа.
 
                          Слід сказати, що Бульки завжди були співочим селом.  Та дуже багатим на музичні таланти. Чим     з покон віку дивували  околишні села та хутори, інколи викликаючи напади нелюдської заздрості у тамтешніх мешканцях. З далеких часів Бульки потерпали від  тієї люті та нахабства «потойзамежних» поселенців. Ототошеньки…Але то давні часи…
 
                           Тож Бульки якось жили, не гарно – не погано. І дуже плекали свій селищний «храм Евтерпи». Музична школа була непогано оснащена інструментами. Так непогано, що бульчанам  заздрив керівник симфонічного оркестру головного будинку культури сусіднього  величезного поселення. Воно звалося Бульон.  А,слід сказати, що  Бульки ще на пам*яті  старійшин були південною околицею цього Бульону.  Тому крайні хати Бульок зі східного берегу річки -  через одну родичалися з бульонцями.
 
                              Ну, родичалися – то й родичалися. Але всі бульчани та бульчанята справно музикували. Хто який інструмент полюбляв, чи наслідував від батьків – на тому й грали. Часто виїжджали з концертами на різні міжселищні фестивалі. Перемагали у конкурсах, брали участь у фестивалях.  Іноді дуже талановиті бульчани тікали до Бульону, або й ще дальше по мапі. Але ж то й зрозуміло. Бульки  були не самим заможним селом у цій півкулі.
 
                             Та це все ще зачіпка. Коріння подій, про які піде мова, розрослися не так вже давно. Щось таке сталося, що  сільраду почало трусити. То один голова прийде, то інший. . Усіх начебто всіма хатами обирали, але ж якось складалося так, що кожен з обранців тягнув своїх родичів та кумів до тяжкої справи відбудови Бульок.  У  бульчан аж мерехтіло перед очами від тих  виборів.  І чим більш «відбудовували», тим стрімкіш Бульки занепадали.  Якось захиріли садочки, язь пощезла,  перевелась худоба, хатки стали клонитись долу. А дрова! Горе з цими дровами стало, бо куми ті такі ціни поставили, що бульчани взимку стакани зубами розбивали від дрожу. Багатьох рятувала ота тяга  до гармонії. Яка була лише у музиці, так вважали бульчани.
 
                                 Але ж оця зараза з «потрясіннями» перекинулася і на другу з хат Бульок. Затрясло і музичну школу. Один директор зміняв іншого зі швидкістю отих подій у сільраді. Кожен очільник мав свою уяву про репертуар творчого колективу. Кожен видумував свою схему навчання музичній грамоті маленьких бульченят. Передостанній, наприклад, закупив три вози кобз та  бандур, бо дуже полюбляв пити медовуху під сумні наспіви кобзарів. Тоді у головного піаніста школи й стався перший серцевий напад. Але ансамбль бандуристів не вигравав конкурсів, дітки від тих сумних наспівів погано  засипали, вчитись не дуже бажали, а деякі  з їх батьків поїхали за озеро до заозерних та іншомовних  кам*яних міст заробляти на кращу долю бульченят.
 
                                І от, роки з два тому,  прийшов останній директор. Старий кум голови сільради. Він, начебто, не чіпав музик своїми примхами, але дивні речі стали відбуватися в школі. Стали щезати нотні грамоти. Раритетні, з автографами великих майстрів, з позначками на партитурах знаменитих оперних співаків, інші рідкісні видання. Потім кудись зник білий концертний рояль , а з кількох піанін хтось звинтив половину  аграфів. За навчання новий очільник  встановив шалену  платню, а попасти до школи можна було тільки за конкурсом. І проходили конкурс все більше якісь -  чи то родичі директора, чи знайомі, чи оті, що у сільраді просиджували штані.  В Бульках стала з*являтися тиша..
 
                              І от воно сталося. Бульки опинились  на порозі нових виборів. А це значило, що й у школі з*явиться новий директор. Музики стали збиратися по хатам та обговорювати, як навести лад у селі, та який має бути голова, щоб музику відродити та славу здобути Булькам. Збиралися разом й у школі, щоб висунути своіх народних радників.  Розробляли, як то кажуть, стратегію і тактику.
 
                             Директор школи вперше за всі роки свого немарного для власної колиби життя занепокоївся. Визвав завгоспа та фіндиректора.
 
- Треба щось робити, бо булькає в народі щось недобре. Якщо оберуть  отіх з похилених хат, нам лишенько. А стільки ще пилити та пили. Які пропозиції?, - директор крутив у лапі сопілку.
- Нехай голова на дрова ціну накрутить рази в три – замовкнуть швидесенько, - завгосп стукав педаллю від арфи.
- Не можна. Повтікають зовсім, хто твою ріллю буде обробляти – дітки твої, мінорні?, - рявкнув директор.
- Треба їх переключити, - тихо пробубонів фін директор, - як ми з ревізором зробили, коли розказали йому, як крадуть у сільраді сіно.
- То як саме? – скоса зиркнув директор.
- Скажіть їм, що тепер кожен має право створювати свій ансамбль, і у кого більший  ансамбль за інструментами та репертуаром – той і поїде на всі конкурси за рахунок сільради. Ну шось на кшталт цього. Нехай об*єднаються за репертуаром. А для цього голова нехай постанову  ініціює. Сільрада прийме за два горіха.
- А шо… роз*єднай та володарюй!, - директор свиснув у сопілку, - завгосп, готуй сивуху. Підемо до голови.
 
                            Сутеніло. В концертному залі гуло. Бульчани обговорювали постанову сільради. Вже другий місяць поспіль.
На сцені згуртувалися кобзарі та бандуристи. Позаду них на закорках присіли сопілкарі та дударі. Арфісти ніяк не могли вирішити, чи дертися на сцену, чи зайняти місця на галерці.
 
                           У партері рядами розсілися клавишники, духові, скрипалі та віолончелісти. Контрабас засів ближче до дверей, вокалісти зайняли останні ряди. Диригент стояв навпроти ями. Ударні – у ямі.
За кулісами ховався завгосп.
 
- Бульки повинні відродити славу кобзи, це наш дух, це наше майбутнє, всі бульчани повинні грати на кобзах чи бандурах, бо то наш стародавній ідентифікуючий інструмент. Наші сумні балади та грайливі пісні – ось що повинно скласти музичну грамоту бульченят, - рокотав басом завідувач класу бандуристів.
- Але ж треба знати й класику, велика спадщина бульонних композиторів та музика великих заозерних митців, - це основа музичної грамоти та шлях до гармонії, до слави наших нащадків! – перекрикував сцену диригент.
- Ви вбиваєте нашу унікальність, наш шлях відокремлення від Бульону!
- Треба вчити та виконувати всю музику, ніхто не рубає бандури на сопілки!
- Якщо ми зробимо два ансамблі, то майбутнє бульченят буде зруйновано Бульоном, розвиток кобзарства має бути стерильним від впливу бульонців! Ми повинні виконувати власну музику!
- То шо ви можете запропонувати власного?
- Та багато чого, наші пісні співають у інших селах, наша молодь гастролює по хуторам ближнього за озер*я!
- Та шо вона співає? «лалала-тутуту- я тебе в кущах знайду!», тьфу!
- А ви пропонуєте музику окупаційного бульонного режиму! Ота сьома симфонія – вас усіх треба повісити на гілляці за її виконання!
- А ви скиглите так, що від вас до гілляки тягне усі бульки!
- Ваші інструменти – то вороже знаряддя окупації! Бандури і кобзи – це суто бульківські музичні інструменти!
- Та хто вам заперечує розвивати класи бандур, кобз та сопілкарів, будемо на фестивалі їздити двома ансамблями!
- Ваша бульйонна музика – це смерть Булькам!
- Не верзіть нісенітницю!
- Геть до Бульону!
- Геть зі сцени!
- Ламай палку диригенту!
- Вокалісти – голос!!
- Сопілкарі – в атаку!!
 
                         Ряди полізли на сцену. Сцена виставила пікет з сопілкарів. Завгосп радісно хрюкаючи понісся до директора. Кожен вечір – одне й те ж. Битва за битвою.  Вибори майже «у кишені». А в залі йшла бійка.
 
                         І ніхто не помітив, як піаніст тихо осів на потертий червоний килим. Його серце тьохкнуло і зупинилось. Він вже нічного не чув. Його музика вже стихла навіки.
 
                         Опівдні понура довга колона бульківців тягнула себе за край останньої сліпенької хатинки. Там був цвинтар. До нього несли  спочилого піаніста. Вперше за довгий час бульківці грали разом. Струнні, кобзи, духові, ударні, скрипалі і віолончелісти. Тишу Бульків розривав сум вічної музики. Така туга. І така гармонія у тому єднанні.
 
-Як гарно грають! - у захваті  прокричало мале бульченятко, - що це, бабуся?
- То реквієм, маля.
 

© Наталия Федорова [08.06.2012] | Просмотров: 2503

2 3 4 5
 Рейтинг: 40.2/35

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Facebook-login



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2021 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Вхід через Facebook