Колись, ще в СРСР, грузинська кіностудія славилася своїми короткометражними фільмами. І от, коли дивився всі оті перипетії про знущання над Тимошенко, чомусь пригадався один із них. Назви вже не пам’ятаю, а сюжет приблизно такий. Артистів одного з грузинських театрів попросили виступити в якомусь райцентрі 9 Травня на мітингу пам’яті загиблих на війні. А оскільки мистецтво тоді ще належало народу, а не олігархам, то відмовлятися було не прийнято. Та і як може відмовитися справжній грузин , коли мова йде про вшанування померлих? До того ж, гостинні хазяї, знаючи, що одним мистецтвом ситий не будеш, затарили «пазік» всім необхідним-вином, зеленню, шашликами. Їхати далеченько, але часу вдоволь, тому хлопці зупиняються перепочити. І, випивши для настрою трохи вина, вони починають розігрувати перед водієм «пазіка» сценки з різних трагедій-«Гамлета», «Короля Ліра», з грузинської історії. Хлопці хочуть «ввійти в образ», тому грають на повну силу, грають так, що у водія, цього простого сільського дядька, на очах з’являються сльози. Та ось, нарешті, автобус прибуває на місце. Все, як звичайно-могила Невідомого солдата з Вічним вогнем, місцеве начальство виголошує промови, солдати стріляють в повітря. А біля вічного вогню стоять МАТЕРІ. Стоять  постарілі, згорблені від горя та важкої роботи жінки, хто з квітами, хто без, і згадують своїх загиблих дітей. Вони не плачуть, бо всі сльози вже давно виплакано, вони просто розмовляють з ними як з живими, згадуючи, якими вони були, як ходили в школу, бешкетували, як пішли на фронт, щоб ніколи вже не повернутися. Перед акторами постає СПРАВЖНЄ горе-горе жінки, що втратила свою дитину, горе, якого не зіграє жоден актор, горе, яке не під силу описати ніякому Софоклу чи Шекспіру. І вони розуміють, що все, що вони зараз скажуть або зіграють, буде несправжнім та фальшивим в порівнянні з цим. Це починає розуміти і місцеве начальство, і навіть водій автобуса, тому наприкінці фільму він мовчки везе артистів назад додому, в Тбілісі.
 
Пару днів тому, на чергуванні, довелося знімати епілептичний напад у молодої жінки. Вона в лікарні частий клієнт, але я її побачив вперше. Зазвичай напади в неї знімаються важко, але на цей раз його вдалося зняти досить швидко тіопенталом. Мабуть, просто повезло. Прийшовши до тями, дівчина розказала мені про себе. Зараз їй двадцять вісім, а напади в неї з дев’яти років. Почалися після того, як вона відчиняла ворота, а дід вдарив в них мотоциклом і гвіздок, що стирчав з дошки, пробив їй голову. Після отримання Україною «незалежності» та перемоги в ній демократії завод, на якому працювали її батько та брат, закрили. Ті з горя почали випивати та бити її, звинувачуючи в тому, що вона хвора та нікому не потрібна. Дівчинка ще встигла закінчити цукрове училище та влаштуватися на роботу на місцевий цукровий завод. Але, після того, як штопане «рєзіновоє іздєліє №2», наклало вето на закон, що забороняв закривати та різати цукрові заводи на металобрухт, завод закрили та порізали, а дівчина зосталася без роботи. «Рєзіновоє іздєліє», якщо хто ще не здогадався-це Віктор Андрійович Ющенко, цей «видатний борець за український народ».
 
Жити їй було ніде, на роботу ніхто не брав, довелося бомжувати по всій Україні. Дякувати богу, бомжувати та голодувати при демократії не заборонено, це вам не «совок». Напади не припинялися, як вона зосталася жива-один бог знає. Пристала до циган, ті навчили жебракувати, допомагали при нападах. Потім втекла й від них, бо ті хотіли, щоб дурила людей, а вона не змогла. Потім їй пощастило-натрапила на пенсіонера-одинака, який пожалів та взяв до себе. Отак і живуть: їй- двадцять вісім, йому-шістдесят п’ять. Дід дівчину не кривдить, годує, одягає, вона йому веде хазяйство. Коли в неї починається напад, дід викликає «швидку» і везе до лікарні. Там купує ліки, бо безкоштовну медицину демократи давно знищили як символ тоталітарної доби. От тільки ця ідилія може закінчитися швидко, коли дід помре. Формально вони не розписані, а в діда є дочка, яка в разі його смерті успадкує хату і хвора дівчина знову залишиться без даху над головою. За кордоном, кажуть,  цю хворобу лікують оперативно, так то ж за кордоном. А в нас чергове «іздєліє №2», донецький три-два-рас Віктор Федорович Янукович проводить чергову «реформу», на цей раз медичну. Наслідком цієї «реформи» буде закриття більшості районних лікарень, в тому числі й цієї. Тоді, в разі нападу, доведеться везти дівчину в сусідній район, за сорок кілометрів. А хто повезе? «Швидка», якщо її не закриють, не повезе-далеко, а бензину дають мало. А де пенсіонеру взяти машину? До того ж, під час нападу, хвору не можна залишати одну, бо в неї може запасти язик і вона просто задихнеться. Що, до речі, і було в більшості випадків причиною смерті заручників під час штурму Будинку культури на Дубровці. «Норд-Ост», якщо хто пам’ятає, коли практично всі загиблі померли під час транспортування в лікарню. То чи перенесе хвора з нападом епілепсії дорогу в сорок кілометрів, навіть якщо транспорт вдасться знайти-питання риторичне. До того ж, напади в неї в останній час почастішали і все важче знімаються. Тому, це ще питання, хто кого переживе-він її, чи вона діда.
 
Все це вона мені розказала досить спокійно, в деяких місцях навіть весело. Вона не скаржилась, видно людині просто захотілося виговоритись комусь, вилити душу. А мені в цей час чомусь пригадалися і той грузинський фільм, і  ґвалт, що підняли ЗМІ навколо арешту та можливого побиття Тимошенко. І хай простять мене «юльки», але всі «страждання» Тимошенко, Луценка та інших «опозиціонерів», мені здаються якимись театральними та фальшивими на тлі того, що відбулося і відбувається зараз з українцями після розвалу СРСР. Вже двадцять років в країні смертність вдвічі перевищує народжуваність, мільйони таких дівчат та хлопців спиваються, бомжують,  вмирають від наркотиків, не маючи ні роботи, ні майбутнього. Сотні тисяч дівчат, що зараз працюють повіями в борделях Гамбурга і Стамбула, Мадрида і Тель-Авіва вже ніколи не зможуть мати дітей. А скільки дітей росте без батьків, що виїхали на заробітки за кордон! Двадцять років на території країн колишнього СРСР відбувається небачений за всю історію людства геноцид населення в мирний час. Але цей геноцид всі ці роки наші та західні ЗМІ чомусь вперто не бажають  помічати і називають «демократією»:

«Глава Євроради розповів, як не пустив Азарова до Брюсселя.
Середа, 09 травня 2012, 13:37
В Україні в 2004 році була демократія, і країна має повернутися до демократичної моделі держави.
Про це заявив голова Європейської Ради Герман ван Ромпей у передачі телеканалу "Євроньюс", показаній у середу, передає Інтерфакс.
"Коли свого часу український прем'єр-міністр оголосив про намір відвідати Брюссель, ми сказали йому: не варто, залишайтеся вдома. Ми подали Києву конкретний політичний сигнал - змінити ситуацію", - сказав ван Ромпей.»

Тобто коли знищувалася економіка і мільйони людей викидалися на вулицю вмирати з голоду-то була демократія. Коли по країні бродять сотні тисяч голодних дітей, що стали сиротами в мирний час, а державі на це начхати-це теж демократія. Наркоманія, алкоголізм, бандитизм, злидні-і це є демократія. Коли українські діти вмирають, бо нема грошей на ліки, а олігархи з панамо-іспано-ізраїльськими паспортами вставляють своїм собачкам дімантові зуби-і це найсправжнісінька супер-пупер-демократична демократія. Проти якої «просвєщьонная» Європа ніколи нічого не мала. А от коли пішли розбірки між організаторами цього геноциду-о, тут Європа не змогла зостатися в стороні! Тут вона «впєрєді, на ліхом конє», бореться з «диктатурою»! То чи варто дивуватися, чому українці не горять бажанням захищати таку «демократію»! І ніколи не вийдуть на Майдан проти такої «диктатури». Бо «страждання» Тимошенко-це всього лише невдала пародія на те, що пережили пересічні українці за ці двадцять років. І що ще переживуть, коли демократи остаточно розвалять економіку, медицину, освіту. Повернулися часи, про які ми раніше читали тільки в книжках-часи Миколи Джері та Чіпки, шевченкової Катерини та короленкових «Дітей підземелля». Але в нас немає зараз нових Грабовських та Стефаників, Шевченків та Короленків, Гоголів та Достоєвських, які б показали світу долю сучасної «маленької людини». Зате є вгодовані пики Павличків, Яворівських та інших драчів, які колись агітували за комунізм, тепер-за демократію. Їм не до «маленьких людей», їм аби кишені набити.
 
Я вже колись писав, що ні «помаранчеві», ні «синяки», так і не зрозуміли справжньої сутності Майдану, для них це був черговий «розвод лохів». Але наш народ досить мудрий, щоб його можна було так легко обдурити. Просто люди дали владі ОСТАННІЙ шанс розрулити ситуацію, що склалася, МИРНИМ шляхом, без крові. Влада цього не зрозуміла і цим підписала собі вирок. 2005 рік-це була точка неповернення, коли ще можна було змінити ситуацію на краще, а вже після нього зостається тільки Коліївщина. Апендицит не лікують банками або пігулками, тут потрібна хірургічна операція. І чим довше її відкладати, тим менше шансів, що хворий її перенесе. В українців просто немає іншого виходу в тій ситуації, в яку вони самі себе загнали своєю терплячістю та "толерастією".
Ті, хто кажуть, що наш народ на таке не здатний, або погано знають українців, або не читали «Гайдамаки» Шевченка. Тому що Коліївщина-це повстання голодних, повстання людей, у яких відібрали все і яким уже нічого втрачати. Коліївщина-це коли у тебе з усіх почуттів зостається одне-НЕНАВИСТЬ. Коли ти готовий загинути сам, але перед цим знищивши того, хто у тебе все забрав. Коліївщина-коли аж десь на генетичному рівні вмикається механізм збереження нації і вчорашні раби стають воїнами. Коли повстанці, озброєні лише вилами та косами, розганяють вдвічі-втричі більші загони регулярної польської армії. Коли винищуються пани та жиди-арендатори разом з сім’ями, до десятого коліна:
      

«Зійшло сонце; Україна —
Де палала, тліла,
А де шляхта, запершися,
У будинках мліла.
Скрізь по селах шибениці;
Навішано трупу —
Тілько старших, а так шляхта
Купою на купі.
На улицях, на розпуттях
Собаки, ворони
Гризуть шляхту, клюють очі;
Ніхто не боронить.
Та й нікому: осталися
Діти та собаки,—
Жінки навіть з рогачами
Пішли в гайдамаки.»

Коліївщина-це час помсти, час РОЗПЛАТИ за вікове знущання і приниження, пробудження національного духу. Таких людей неможливо перемогти у відкритому бою, їх можна подолати тільки зрадництвом, ударом в спину. Що, врешті, і трапилося. Тому, в теперішній ситуації, українцям не потрібні ні Тимошенко, ні Янукович, ні Яценюк, ні все оте гівно, що засідає в Верховній Раді і зветься депутатами. Їм зараз потрібні Гонти та Залізняки, як би не прикро було це чути «юлькам» або «синякам». Тому й не виходять люди на новий Майдан, бо розуміють, що це не їхня війна, не ті вожді і ще не час.
Я розумію, що цю, «неканонічну» для юльків гілку, вони швидко знесуть, бо в них же «планов громадйо»! Треба розказати народу про те, який Яник ідіот, і які перспективи на виборах у "опозиції", і куди послав Клічко Яценюка або навпаки. І ще багато «судьбоносних» для народа тем. А тут якась епілєптічка, яка навіть не голосує, бо бомж. Кому вона цікава? Але не шкодую. Що ж поробиш, коли я такий вдався, що мене цікавлять не великі партії, а «маленькі» люди?  Бо треба ж хоч комусь донести до суспільства правду про цих людей, до яких зараз нікому немає діла. Щоб хоч хтось відчув СПРАВЖНЮ трагедію  тих, кого ніколи не захищатиме Власенко і на яких чхати хотіла Карпачова. Яких не бачать і не бажають бачити всі оті європейські «уповноважені з прав людини». Людей, що звуться українським народом, і який може зникнути, якщо не повстане. Взагалі-то це справа Достоєвських та Толстих, але що поробиш, коли зараз тільки Яворівські та Драчі?