Чотири роки :
- У бруді, в крові, і вогні пожеж раби,
що бились за свободу, ще не знали, що вони - раби.
А втім - всеж знали, та мовчали, бо гул снарядів так їх не лякав,
і навіть вибух бомб для них небув таким страшним,
як підлий та підступний погляд комісара, упертий в тебе зі спини.
Було відомо всім солдатам, з своїх будинків вирваних війною
- до дат та ювілеїв беруть міста та роблять перемоги.
Ну а тому - за будь яку ціну. Загиблих не злічить.
Не пасував перед ворожим станом, але покірно погляд потупляв
перед сопливим "особим" капітаном відважний бойовий майор.
І генералам молодим, амбітним, засудженим в кінці тридцятих без вини,
та раптом звільненим з тюрми своїм вождем-тираном,
але щоб тільки в пекло фронту їх відправить, і для потреб війни
під наглядом своїх політруків, доносчиків, сексот,
не знать, звичайно, було б дивно, все маючи, і штат, і штаб,
що раб, за примхою тирана - піднесений, але все той же раб.
Так значить, відали. І все ж, себе та інших не жаліли.
І воювали, лізли з шкіри геть, рятуючи лиш задницю вождя.
Зносячи бездарність поразок, де мільйони гинули даремно.
А вийшовши з оточень ледь живими, світив їм розстріл чи штрафбат.
Покірливо терпіли всі знущання, чого б терпіть не стали навіть пси.
Щоб тільки куций вождь з рукой сухою лукаво щирився у свої вуса.
Ну а навіщо, ради чого ? Щоб вголос говорити було страшно ?
Щоб в напівмертвому блокадному місті від ожиріння пухли комісари?
Щоб в бідних селах, все віддавших - "для фронта, для победы",
впрягти в ярмо жінок пахать ?
Щоб діти без вісті пропавших носили зрадників та ворогів народу тавро?
Ах, якщо б це було так все просто - у тій бійні обрати вірний шлях та прапор !
Але ж то ні, ідеї голокосту нічим не краще, ніж мета гулагу.
У німців так же було рабство, а не омріяний щасливий рай.
Свобода, рівність і братерство, та вільна праця. Arbeit macht frei...
І заперечення брехливих комісарів, що, мов, всі люди в сересері
що воювали, то добровільно йшли у бій не за радянську владу.
Мовляв, що боронили не колгоспи та не негідника і кровопийцю,
а свій будинок, і свою сім'ю, і три берези, посаджених рукою батька ...
Але чому, як повінь на весні слідом за перемогою у тій війні,
війна зі сталінським режимом чому ж не прокотилась по країні?
Садили в небеса набої, і вирував той радісний потік - победа!,
А незабаром - вже нові вагони везли солдат все далі та на схід.
І ті, кого вела відвага в бій, хто встав стіною у Москви
- за дротом таборів гулагу підняти голови не смів.
Перемога ... Зробив справу - в стійло! Свобода ... і північна даль.
Сорокоградусне пийло, з фарбованої міді їх медаль.
Коли б насправді воїни парадом, як визволителі по площадях пройшли,
то в бруд зі свастиками поруч, зірки червоні теж лягли б.
Нехай ти обуха не зломиш пліттю, одначе армія - то і не батіг!
Тому вже півстоліття тому режим кривавий міг зотліти. Але всеж ні...
Та все ж прийшов кінець всім заборонам, комуну змило на історії смітник.
Але, ті ж гасла кричучи, плететься старий раб з портретом вбивці й палача народу,
та за собою пробує тягнути молодих.
Він страшно ненавидить нову владу, державний прапор, герб, і все нове. ...
Раб все ще може стать героєм, але залишиться в собі рабом.
А що святкуєш ти, усім їм на догоду і так піднесенно дев'ятого числа?
Той переміг, хто виборов, знайшов свободу. Ну що ж, Германія - знайшла.
А вас свобода тільки дражнить, і ви - десятиліттями в полоні темноти...
На вашій вулиці - не свято. Совіти всеж програли ту війну...
