«Хош пой, хош нє пой – в тєбє голос нє такой». Це про Януковича і його «донецьких». Вони люблять футбол і гадали піднятися на загальній любові до футболу. Після специфічно-донецького суддівства матчу Динамо-Шахтар, на них сичать усі вболівальники, окрім донецьких.
 
Вони краще вміють красти на будівництві, аніж на рефінансуванні банків (на чому годувалися «помаранчеві») й пишалися тим, що, на відміну від «помаранчевих», «донецькі» будують. Проте, саме будівництва на Андріївському узвозі їм і не пробачать.
 
Не пробачать не три зруйновані халупи, не пробачать «голос нє такой».
 
У футболі махлювали і до «донецьких». До них багато знущалися з Київського історичного центру. Але саме їм ми не готові пробачити те, що завжди пробачали собі.
 
Архітектурний ідеал «донецьких» нічим не відрізняється від смаків «дніпропетровських» - щось середнє між провінційним райкомом та комерційним ларьком. Чого ми хочемо від носіїв Єнакіївської естетичної школи? Погляньте, як пихаті кияни потворно пофарбували Володимирський собор. Як огидно ректорат Університету познущався з бібліотечного корпусу, якими отруйними кольорами по-мексиканські квітне будинок Мороза. Як зіпсоване місто нав‘язливою рекламою.
 
Не так давно представник старої академічної еліти, який очолював Університет, вирішив відремонтувати Червоний корпус. Підлоги його довжелезних коридорів ще з середини дев‘ятнадцятого століття складалися з розкішних чавунних плит, які стиралися ногами Драгоманова, Костомарова, Скліфософського, по них проходив Ліст і безліч інших, тих, до кого нинішнім академікам, як до неба.
 
Вся ця історична чавунна пишнота була видалена і «загублена» заради євроремонту цілком Донецько-Дніпропетровського кшталту.
 
Бог з ним, з цим історичним мотлохом. «Донецькі» дратують і на це нема ради. Ні розв‘язки, які нарешті почали будуватися в Києві, ні нові дороги, ні кримінально-процесуальний Кодекс, який справді значно покращить наші стосунки з державою – ніщо не заступить в наших очах Межигір‘я, Табачника, депутатських пик цієї фракції, екстраординарної жадібності.
 
Предки «донецьких», половці, буди непогані хлопці (їхні поховання дають цікавий археологічний матеріал), багато хто з наших князів мали половецьких матерів, але в цілому, вони нам не подобалися, навіть тоді, коли ми так невдало допомагали їм проти Орди.
 
Ваш покірний слуга, вже працює над поемою «Слово о полку (фракції, звісно) Юлиному» і має труднощі лише з фіналом. Як відомо, прототип завершується втечею Ігоря з полону і його проїздом Боричівим (Андріївським) узвозом до Богородиці Пирогощої.
 
Ще незрозуміло, як втече Юля і в чиї вуста вкласти парафраз «плачу Ярославни», певне, якогось персонажа протилежної статі. Ющенка? Турчинова? Яценюка?
 
Завдяки "донецьким" Київ погіршується, а кияни покращуються: вони вже псують будівельну техніку, кидають сміття під ахметівський офіс, мабуть буде ще щось.
 
Я глибоко вірю у здатність Януковича розбудити нас, приспаних Ющенком.
 
Здається, вже всім (окрім містиків-романтиків, яких можна залякати звичайним кишеньковим ножиком) зрозуміло, що жодні вибори нічого не покращать. Всі сподівання покладаються на післявиборчі протести, які за вдалого збігу обставин можуть знести режим.
 
Ми, передова громадськість, категорично зацікавлені у фальсифікаціях. Найгірше, що може вчинити влада, це чесні вибори. Втім, саме на чесність вона нездатна за жодних обставин. Це все одно, що пожертвувати Межигірську дачку сиротам.
 
Політика – бізнес. Коли вам захочеться проголосувати за якогось політика чи безкоштовно його підтримати, підіть спочатку подаруйте сто доларів банкіру чи безкоштовно помийте підлогу в бутіку його коханки.
 
Банкір і власниця бутіка відрізняються від депутата та очільника партії хіба лише меншим лицемірством.
 
Нам потрібен спротив, а не опозиція. Підвищення громадської активності супроводжується цікавою зміною природи активізму. Я міг би написати з цього приводу п‘ятитомника, але вкажу лише на одну обставину.
 
Завдяки розпоширенню соц. мереж та інших засобів комунікацій, громадський активіст дедалі більше виконує функцію журналіста. Він описує подію та формує суспільну думку суто журналістськими засобами.
 
Зі свого боку журналісти дедалі більше інформації черпають з соц. мереж, аніж скажімо з офіційних розсилок чи сайтів організацій. На багатьох акціях журналістів буває ледь не більше, аніж активістів, вони разом здійснюють тиск на владу, правоохоронні органи, визначають перебіг акції.
 
Отже, журналіст сам стає громадським активістом. Журналіст і активіст – це одна фігура і одна суспільна функція.
 
Проте, активіст може викликати довіру, як журналіст, лише за умов політичної незаангажованості, позапартійності.
 
Тому спротив та опозиція дедалі більше розходяться. Спроби їх змішувати – шкідливі.
 
Ситуація чимось нагадує ХІХ ст., коли революціонер і літератор чи літературний критик часто об‘єднувались і одній особі, сиділи в одній одиночці, відбували каторгу на одному руднику.
 
Політика – занадто багатозначне слово, яке для різних людей означає різне.
 
Зокрема, варто розуміти, що «воля до влади» і воля до посади – геть зовсім різні екзистенції.
 
Якщо ви практикуєте волю до влади, то від політики (в найпоширенішому значенні слова, тобто від боротьби за посади) доведеться відмовитися.
 
БРАТСТВО.info