На озері біля Сірих скель виросло справжнє пташине містечко. Зі всіх боків гори
                                                     захищали його від сторонніх очей. Жоден звір сюди не зазирав, а про людей
                                                     нічого й казати. І звідки б тут взятися людям? Що їм робити серед боліт і каміння?
                                                    - Невже у всій Лапландії немає жодної людини? – говорив Нільс Мартіну.
                                                    - Немає, і добре, що немає, - відповідав Мартін. – Ти вже вибач мені, а нам, гусям,
                                                      непогано відпочити від людей.
                                                      (Сельма Лагерлеф „Чудесна подорож Нільса з дикими гусьми”)
 
Весь минулий тиждень над Слобожанщиною кружляли дикі гуси. Один за одним ключі поспішали на північ до смачної ряски і вгодованої мошкари. Наткнувшись там на вкриту снігами землю і скуті кригою водойми, повертали назад. Сьогодні зранку знову гелгочуть в небі гуси – десь серед направлених на північ ключів стара мудра Акка веде і свій ключ у далеку Лапландію. Чекають лапландські Нільси її розповідей про озера з рожевими фламінго, про гілля, на якому дрімають розімлілі від спеки леви і леопарди, про тупіт незліченних табунів антилоп і зебр, сварливий вереск мавп і кашель гієн у задушливих ночах...  
У Лапландії Акка роздивлятиметься, як пасуться північні олені, як полює на лемінгів полярний вовк, як біля ополонок чатують на здобич білі ведмеді, дослухатиметься до галасливих пташиних базарів, запам’ятовуватиме палахкотіння полярного сяйва, щоб згодом заколисати північними казками людське дитинча у спекотній Африці.
Три роки тому на Краснопавлівському водосховищі (Лозівський район Харківської області) фермери отруїли півтори тисячі перелітних диких гусей - бо паслися на озимині. Я нікого не збираюся  жалобити гусями, які розповідають дітям казки. Для цих гусей мої казки вже запізнилися, і не знайшлося у нашому кримінальному кодексі статті для покарання їхніх убивць
Жаль, що ніхто не розповів моїм прапрабабусі і прапрадідусеві про окрасу нашого Степу – дивовижну тварину, яка залишилася в наших казках і легендах, про знищеного людьми пращура сучасних коней - дикого коня тарпана. Ніхто не розповів їм, що немає на всьому світі ще одного такого Степу, де рівнина перемежовується невеликими круглими западинами – численними подами та подовими долинами, які заповнюються весняними талими водами. Що за останні 30 000 років декілька разів Лівобережний Степ перетворювався у Країну Тисячі Озер – ближні поди об”єднувалися у великі озера, балки підтоплювалися і розтікалися затоками. Через підвищену вологість Степ буяв і квіт травами, годував і захищав екзотичну живність – безрогих носорогів, мастодонтів, гіпаріонів, газелей, жирафів, левів, мамонтів, зубрів, гігантських свиней...
Ох, уже ці свині! Чи є на землі такий куточок, де б не було свиней, де свиняча еволюція хоч на мить зупинилася. Мінливість свиней, як радіоактивність вуглецю-14, є однією зі  стратиграфічних міток, за їхніми кістками визначають вік викопних решток. Через кілька тисяч років розкопають наші нащадки щелепу свині, яка зараз рохкає у зачепилівському чи вовчанському хліву, зазирнуть у свій ідентифікаційний свинячий довідник і скажуть – це  нашарування відноситься до двотисячного року плюс-мінус 20 років. Не знаю, добре це чи погано, але не переводиться на Землі неповторне свинство.
А зараз заплющіть на мить очі, уявіть степове зелене море,  вітер гойдає сиві хвилі найкрасивішого у світі злаку - ковили.  Ось чумацька валка – тягнуть воли мажари, навантажені мішками солі, ступають поруч з волами чумаки, озброєна кінна сторожа охороняє валку. Тільки шапки бовваніють над високими, мов ліс, травами. Звечоріло, стриножені воли і коні відпущені пастися, люди вкладаються спати. Степ і вночі не спить - цвіркуни, коники, цикадки несамовито співають до ранку славу землі і небу. Раз по раз спалахують зорі і падають в ковилу.

Чуєте дальнє іржання і приглушений тупіт? Це тарпани, древні предки сучасних коней: у тарпанів і коней співпадає кількість хромосом – 64 (кінь Пржевальського у предки не потрапляє, бо має їх 66). Для печерних троглодитів дикі коні були дичиною, смачнішою від мамонтів і оленів. На одній із древніх стоянок знайдені кістки десятка тисяч коней. Протягом тисячоліть людина їла і з’їла  степових та лісових коней у всій Євразії. Але господарем нашого Степу до кінця ХІХ сторіччя  залишався дикий кінь - тарпан.

Ця невеличка попелясто-сіра конячка з темним ременем по хребту, чорним хвостом, короткою чорною гривою, чорними до колін ногами з „зеброїдними” поперечними смужками на передніх ногах. була дуже обережною, витривалою, легкою і швидкою на бігу. Табун з 10-30 кобилиць водив степом жеребець. Стоячи на кургані чи іншому підвищенні, він сторожко охороняв свій табун на паші. Якщо до табуна наближався вовк чи інший хижак, жеребець накидався на нього і вбивав передніми копитами. Вожак міг віддалитися від табуна на кілька кілометрів, щоб переконатися у безпечності водопою, і тільки після цього вів туди своїх кобил. За його табуном слідував табун жеребців – малоліток, доки вони не входили в силу і не збирали свій власний табун кобилиць.  
 
Тарпани тривалий час мирно уживалися з кочівниками. Від 1392 року Північне Причорномор’я було частиною Ногайської Орди – одного з найпотужніших державних утворень Євразії, яке виникло після розколу Золотої Орди. Через міжусобиці Ногайська Орда розділилася на Велику і Малу Орди.  Після підписання у 1774 році Російською і Османською імперіями Кючук-Кайарджійського мирного договору Мала Ногайська Орда (розділена на Буджацьку, Єдисанську, Джембойлуцьку, Єдичкульську, Бурлацьку та Кубанську Орди)  зберегла свою незалежність і мала підкорятися лише вибраному ногайською спільнотою ханові.

Три полки і артилерія Кубанського корпусу, влаштований О.В. Суворовим для ординців бенкет з 800 овець і 100 биків та подарована бію Єдисанської орди шістнадцятирічна красуня стали вагомим стимулом до возз’єднання у квітні 1783 року  Малої Ногайської Орди з Російською імперією. Та вже у червні Катерина ІІ почала переселення своїх нових підданих на благодатний Урал, чим спонукала невдячних дикунів до повстання.
Розв”язати ногайську проблему було доручено все тому ж славнозвісному полководцеві О.В.Суворову. Обмотані войлоком копита коней і колеса возів, заборона на користування вогнем, таємні нічні переходи дозволили його війську непоміченим підібратися до табору повсталих ногайців.  
Суворов віддав наказ: “Військам не буде відпочинку до вирішальної поразки, знищення чи полону неприятеля. Якщо його немає близько, то шукати його скрізь, кулі берегти, працювати холодною зброєю. Драгунам і казакам не злазити з коней за здобиччю, за нею йтиме четверта частина війська”.
Початок геноциду ногайського народу має дату - 1 жовтня 1783 року. Гірше озброєні, гірше керовані, недисципліновані, не знайомі з віськовим строєм, озброєні лише нагайками та ножами,  ногайці відчайдушно билися і масово гинули. Коли ставала зрозумілою неминучість поразки, вони вбивали своїх жінок і дітей, щоб ніхто не потрапив у полон. За жовтень 1783 року було вирізано 500 000 ногайців, близько мільйона вцілілих  перебралися до Туреччини. Степ обезлюднів.
Від ногайців залишилися в Степу тільки деякі топоніми. Назва Агайманського поду, до якого впадає Сірогозька балка, походить від тюркського слова Гайман – „пасовище для коней”.  Неподалік знаменитий під Великі Чаплі, біля якого знаходиться Асканія-Нова,  ще у 1779 році він був позначений на картах як Юлкан Чупли – „велике, заросле травою озеро”.
 
Коли мої прапрадіди прибули колоністами в ту частину Степу, де колись паслися отари овець та кінські табуни Єдичкульської орди, тут випасалися лише табуни тарпанів. Як і ногайці, тарпани теж були приречені на знищення. Потравлені та витолочені посіви і зваблені дикими жеребцями кобилиці поселенців – цього вистачило, щоб об”явити тарпанам війну.
Влаштовувалися засідки біля водопоів і заготовлених на зиму скирт сіна, до якого тарпани мали згубну пристрасть. Неможливо було підкрастися до табуна на відстань пострілу або догнати тарпана найшвидшим скакуном. Тому наші степовики полювали з переймами. Кінні застави розставляли на шляху, яким гнали табун тарпанів. Заміна натомлених коней на свіжих дозволяла зрештою догнати  жеребих кобилиць та лошат. Приручити впійманих тарпанів не вдавалося, в неволі вони  швидко гинули.
Я ще пам”ятаю зими, коли снігу намітало вище вікон і ті, кому пощастило вибратися з хати, спішили відкопувати двері своїм сусідам. Зимове полювання на тарпанів зводилося до того, щоб загнати тарпанів у засніжену балку і тут на глибокому снігу повністю винищувався весь табун.
Вже у 1879 році на Агайманському поду загинув останній вільний тарпан. Ні про яку шкоду від цього тарпана посівам чи заготовленому сіну мова не йшла. Селяни перед Різдвом влаштували собі розвагу – полювання з переймами на самотнього тарпана, якого бачили на Агайманському поду (подробиці цього полювання у книзі Бернгарда Гржимека.”Для диких тварин немає місця” http://fb2.booksgid.com/content/D4/berngard-grzhimek-dlya-dikih-zhivotnyh-mesta-net/2.html ).
 
Мабуть зараз час розповісти обіцяну казку (чи дві)  малій Галиній подружці.
До початку “колонізації” Степу вільно було в Степу і козакові, і ногайцеві, і тарпану. Жили тоді в наших казках всілякі сивки-бурки, коники-горбоконики, диво-коні, які вірою і правдою служили своїм господарям, не раз рятували їх від біди і допомагали казково розбагатіти. Козаки-січовики брали собі в товариші коня не простого, а скаженого, коня з особливим серцем. Такий кінь для свого господаря був ладен на все: у вогонь стрибнути, будь-яку перепону здолати. Знайти такого можна було тільки в табуні диких коней, та й то не у всякому.
Заганяли козаки табун у річку і направляли до другого берега. Скажений кінь, тільки-но вибирався на берег, оглядався на своїх товаришів. Якщо були такі, які не могли дістатися берега, кидався у воду, підпливав до потопаючого і, вхопивши зубами за гриву, тягнув його до берега. Не міг скажений кінь допустити загибелі своїх товаришів. Ось такого коня козаки ловили, не шкодуючи ні часу, ні сил, приручали і мали собі з нього вірного козацького товариша.
 
Вирізали ногайців, розорали Степ, винищили тарпанів і   казковий кінь-товариш перетворився у  вихідця з пекла. Всі ми знаємо, що у ніч перед Різдвом відкриваються двері пекла і пекельна нечисть відправляється на землю випробовувати на міцність людську віру та полювати за душами.
Заспорив перед Різдвом запорізький козак - характерник з товаришами, що зможе проскакати верхи на дикому коні 100 верст. Коли настала ніч, сховався він у степу біля копиці сіна і став чекати. Близько півночі прискакав до копиці сірий кінь з палаючими, мов вогонь, очима. Тільки почав він їсти сіно, скочив козак йому на спину. Брикався жеребець, ставав дибки, падав на спину – вершник тільки міцніше чіплявся за гриву.
Помчався дикий кінь степом, враз злетів у повітря і вітром понісся над землею. Вже й Дніпро внизу зробився тоншим за найтоншу нитку, вже й зорі так близько, що протягни руку і зривай їх з неба... Козак подумки благав пресвяту Богородицю і все небесне воїнство про порятунок. Всю ніч мчав козака степом дикий кінь, домчав до Чорного моря і без сил упав на пісок.
Дістав козак нагайку і зі всієї сили оперезав нею дикого коня. Враз пекельний кінь набув свого справжнього вигляду.- перекинувся в чорта. Запросив чорт пощади, обіцяв за свою волю заплатити козакові щедрий викуп. Викурив козак люльку, подумав і погодився відпустити чорта, але з умовою ніколи більше не губити душі православних християн. Огрів козак чорта ще раз нагайкою, перехрестився і відпустив чорта на всі чотири сторони. Підняв чорт бурю на морі і помчав геть у землю турецьку в край басурманський.
Повернувся козак на Січ з повною шапкою золотих монет та дорогоцінного каміння. Побудував собі будинок, одружився і зажив у спокої та достатку
 
Не хочу золота і дорогоцінностей, хочу побачити красу ковилового Степу, почути далекий тупіт табуна тарпанів, який веде за собою вірний товариш - Дикий кінь. Марне просить Асканія-Нова передати їй Агайманський під для відтворення флори й фауни Степу. Ні, українські заповідники – для свиней.