На Майдані було велелюдно. У маєтку за високим парканом продовжувалась огидна вакханалія. Виродки всіх мастей, в п’яному угарі вседозволеності третій рік третій рік біснувалися під проводом дрімучого каторжника в страусових штиблетах. Кого там тільки не було. Головорізи і блазні, відьми і повії, фофудьєносці в будьонівках і дешеві казнокради, наркоторговці і злодії, латифундисти і кар’єристи – мерзенне кодло і не думало припиняти свавілля.
      Поза парканом життя продовжувалося. Статечний старець   бадьоро тягнув кравчучку з поглядами, щоб вкотре обміняти їх на щось корисне. Бубонів собі під ніс акцепти ображений юродивий, на якого ніхто не звертав уваги. Не здіймаючи куряви, кудись почвалав на Росінанті бравий полковник. Із відчуттям власної гідності, хоча і не зовсім впевнено, прогулювався славний чемпіон, вдоволено розглядаючи своє збільшене відображення в сітілайтах  партії районів. Молодик, одягнутий червоно-чорним опудалом, лякав особливо вразливих перехожих дерев’яним шмайсером. Неподалік ображена силачем жінка фальшиво співала сильноукраїнцям, що залишилися із 13 %: «Что ж, обычные дела-а-а-а, нас с тобою наеба-а-а-ли...»
       До головного входу непримітної будівлі поступово з’їжджалися нечисленні автомобілі, здебільшого вітчизняного виробництва. Кілька нуворишів дозволило собі приїхати на «Ланосах». Більшість же звично паркувала свої велосипеди, перекидаючись жартами. Від станції метро неквапливо брели групами і поодинці найбільш невибагливі. Журналісти ліниво роздивлялися навкруги, вряди-годи клацаючи фотокамерами.
        Всі зібралися в скромному залі, розсілися по місцях. Нервово йорзав на стільці молодий ботанік, крутячи в руках гайковий ключ кольору хакі. До дірявої кишені ключа не клав, щоб не загубити. Вчергове здригнув – привиділася серед присутніх лисина русинського мера.
          З’їзд розпочався.Відкрив його поважний, втомлений на вигляд пастор, який зачитав листа. Здавалося б правильні слова аніскільки не чіпляли. Можливо тому, що виголошувала їх зовсім не та людина. Проте присутні зустріли їх схвальними оваціями.
Оратор запропонував за щось проголосувати. Кілька мандатів піднялося після пропозиції «Проти». Ніхто, крім лічильної комісії, не звернув на це увагу. Незгодних не вдарило блискавкою, їх  навіть не виключили із дружніх лав. Раптом почалася метушня на гальорці. Це колеги-журналісти відливали водою знепритомнілого від несподіванки кореспондента «Української правди».
             Потім виступили колеги із дружніх партій. Запропонували об’єднатися, проголосували, прийняли рішення…
Залунала пісня «Возьмемся за руки друзья, Чтоб не пропасть поодиночке». Перші ряди підспівували:
 
«Среди совсем чужих пиров
И слишком ненадежных истин
Не дожидаясь похвалы
Мы перья белые свои почистим
 
Пока безумный наш султан
Сулит дорогу нам к острогу
Возьмемся за руки друзья
Возьмемся за руки ей-богу».
 
            Слово взяв головуючий:
«Таваріщі, любі друзі, воїни світла, браття і сестри. Важкі часи настали. Нам конкретно наступили на хвоста. Наших лідерів закрили до буцегарні. Їх ув’язнили лише для того, щоб вони не баламутили  народ, це очевидно. Нас із вами залишили на волі, бо знають, що ми ні на що серйозне не здатні. Конкуренти із владного  угрупування будуть давити всіх незгодних. Ви це прекрасно знаєте – вони схожі на нас – комсомольсько-бандитська зграя. Просто в нас більше комсомольців, а в них бандитів.
            Дивлюся на вас і бачу чимало потенційних «тушок». Селяві. Тушки були і будуть. І ви знаєте, що я на них не дуже і серджуся. Всі вони з грошима до нас прийшли, за грошима й від нас втекли. Нічого особистого – тільки бізнес. І якщо вони когось і зрадили, то не мене чи вас, а тих довірливих лохобанів, які за них голосували. Ми добре знали, що так буде коли брали їх із медведчукових рядів, сєверодонецьких шабашів і вкрадених заводів на перевиховання.
            Скоро почнеться передвиборна кампанія і ви підете в народ. Будьте щирими з людьми, відкривайте їм очі, перш за все на самих себе.  Якщо виборці продаються за 100 гривень чи кіло гречки, то чому депутатам не продаватись за мільйони? А загалом, все у нас буде добре. Люди вже звикли вибирати з-поміж двох куп непотребу. Наша купа однозначно менша, тому перемога буде наша».
           Бурхливі оплески плавно перейшли в овації. З’їзд закінчився, делегати потягнулися до виходу.
           Вслід заграла вже  знайома пісня:
«Когда ж придёт делёжки час,
Не нас калач ржаной поманит,
И рай настанет не для нас,
Зато Офелия всех нас помянет…»
 
           Зненацька пісня обірвалася.  Чиясь шкідницька рука перемкнула трек і вслід присутнім залунало:
 
«Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих нєдоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в тєлєвізор…»