“Я бачив це. Моя свідомість мерехтіла і розум мій
  терзав безмежний сум. Влаштуймо Марку Девічу
  прилюдну порку, а потім поцілунок  і пам”ятник  
  на вході в стадіон.”
(З коментарів
http://www.ua-football.com/foreign/europa_league/4f625903.html)
 
Вітаю футбольний клуб “Металіст”, вітаю Харків – ми у чвертьфіналі Ліги Європи! Вчора перед північчю над головою зойкували і скрикували сусіди, за стінкою ревів стадіон “О-лім-пі-а-кос!!!”, а ми перед монітором комп’ютера ніяк не могли зробити вибір між валокордином,  валідолом і всіх НАХ. Перший тайм лише дивом зберіг мінімальний програшний рахунок 1:0. О! Які безнадійні проходи виконував Тайсон! Як безпорадно тупцявся Дишленкович! Що витворяв у власному карному майданчику харківський улюбленець Папа Гуйє! Що з нашою командою?! Здавалося, що “Металіст” деморалізований і знищений. І раптом за дев”ять хвилин до кінця основного часу Тайсон навісив м’яч у карний майданчик і Вільягра зробив рахунок 1:1. Через чотири хвилини після кутового Марко Девіч робить рахунок 2:1.
“Металіст” вкрав у “Олімпіакоса”  перемогу на очах розгубленого багатотисячного стадіону “Георгіос Караіскакіс”. Нехай знавці футболу аналізують, вивчають, коментують цю гру. Я – рядовий вболівальник, моя справа зойкувати, завмирати і кричати “Ура!”, “Гол!”
Коли при мені обурюються численною чорношкірою харківською діаспорою, маю свій аргумент: “Я люблю сенегальського негра Папа Гуйє. Я не уявляю, як може вийти на поле “Металіст”, а на правому фланзі біля воріт немає цього велетня з неймовірною посмішкою, впевненою грою в захисті та несподіваними атаками воріт суперників. Я люблю сербів Мілана Обрадовича і Марко Девіча – вже громадянина України, люблю народженого в Бразилії українського громадянина Едмара, бразильців Тайсона, Хав’єра, Фініньйо, аргентинців Соса, Вільягра, Торсильєрі,  молдаванина Бордіяна, українців Валяєва, Пшеничних, Горяїнова. Понад усіх люблю львів”янина, головного тренера “Металіста” Мирона Богдановича Маркевича. Він уміє з підручного матеріалу творити Команду. Що б там не казали кияни і дончани – “Металіст – чемпіон!”
Повторю ще раз – я люблю харківську інтернаціональну футбольну команду і їхніх  інтернаціональних тренерів, лікарів, масажистів. Я щиро бажаю, щоб для наших українців, росіян, бразильців, аргентинців, сербів, сенегальців, молдаван  Харків був рідним містом, в якому хочеться жити, грати, любити. Я дякую їм за те, що вони принесли славу українському, харківському футболу. Я дякую їм за те, що вони показують харківським хлопчикам, що можна бути успішним, дуже успішним, займаючись улюбленою справою. Я дякую їм за те, що вони показують харківським уболівальникам - колір шкіри не має значення, якщо люди мають спільну мету і бажання розуміти одне одного.
Ніколи не скажу на адресу китайця, в”єтнамця, чорношкірого чи просто іншомовного: “Понаїхали тут!”. Ми, українці, не знайшовши застосування своїм талантам на рідній землі, так само шукаємо щастя в інших світах. Треба звикати до того, що в першу чергу ми – люди. Якщо хочемо, щоб перед нами був відкритий весь світ, треба будувати тут  свій добрий світ, за який не буде соромно перед людьми з будь-яким кольором шкіри.