Скандал, який виник навколо намірів міністерства освіти зменшити кількість навчальних годин на вивчення української мови у 7-9 класах українських шкіл, здається, добіг кінця. Міністр Табачник змушений був дезавуювати власні рішення та оголосити, що час, відведений на опанування предметом «українська мова» змінюватися не буде.
 
Здається, можна святкувати перемогу, тим більше, привід є неабиякий. Чи не вперше за кілька  років кампанія у пресі змусила чиновників міносвіти відмовитися від своєї звичної тактики «ви говоріть, пишіть, а ми будемо робити свою справу».  Проте людей, які мають відношення до сфери освіти в Україні, не полишає відчуття, що перемога може виявитися пірровою. Не тільки спеціалістам, а й пересічним громадянам зрозуміло, що кількість годин на вивчення предмета сама по собі ще не визначає якості його викладання. А якість закладається не в навчальні плани, а, насамперед, у програми та підручники.
 
Задаючи  напрямок вивчення державної мови у школі  потрібно визначитися  – чому ми хочемо навчити маленьких громадян країни. Чи бажаємо, щоб надалі українська мова справді стала для них повноцінним засобом комунікації (і для тих, хто в побутовому спілкуванні використовує українську, і для тих, хто російську мову)?  Або ж  спрямуємо зусилля на те, щоб учні отримали пристойні бали у атестаті,  більш-менш якісно здали зовнішнє тестування, склали залік у вищому навчальному закладі з предмета «ділова українська мова», а там хай буде як буде?  Питання не таке просте, як здається. За відповіддю на нього стоять багато років радянської та пострадянської педагогічної і філологічної практики.
 
Давайте запитаємо себе – який зміст ми вкладаємо у словосполучення «володіти мовою». Мабуть, не буде помилкою сказати, що це, перш за все, здатність виразити мовними засобами  максимально повно і точно явища, події, характеристики оточуючої дійсності.  Тобто, основне – це зміст.  А тепер спробуємо переглянути програми з української мови для тих-таки сьомих, восьмих, дев`ятих класів – на що там звертається увага? Правильно, на форму. На правила орфографії, синтаксису та пунктуації. Зараз у мене на моніторі розгорнуті сторінки з програми вивчення української мови у школах. Співвідношення часу, що приділяється на розгляд власне змістовної складової мови, тобто значення слів, сприймання чужого мовлення, відтворення тексту -  та часу, що приділяється на вивчення тих самих правил правопису (тобто формальної складової) виглядає приблизно як 1:3.
 
Не дивно, що за критерій володіння мовою взято саме такі вміння (чому навчаємо – те й оцінюємо). Маю на увазі тести зовнішнього оцінювання. Нинішнього року з загальної кількості тестів, що перевіряли у абітурієнтів знання власне української мови, сім стосувалися змісту слів та висловлювань, а шістнадцять – правопису.
 
Певно, можна сказати, що мова – це дзеркало дійсності. А головна цінність дзеркала – здатність точно відображати те, що воно помічає, бажано без сліпих зон та викривлень. При цьому форма та оздоблення рамки, як правило, другорядні.  Шкільне ж викладання мови перевагу віддає саме рамці.
 
Таке функціональне ставлення до мови як до механізму  - певним чином наслідок радянської системи освіти. Якщо читачі, котрі мають дітей-школярів (або онуків),  розкриють сучасний підручник з української мови, вони побачать зовсім небагато відмінностей від того, що колись вивчали самі. Як і раніше, основа основ  це правопис – звичайно, важливий, але тільки один з аспектів функціонування мови. Умовно кажучи, як і раніше, перевага віддається тому, як крутяться та зчіплюються між собою «коліщатка» та «важелі» мови, а з чого ті коліщатка зроблені – питання другорядне. Заради справедливості треба сказати, що механістичний підхід до вивчення мови – не ексклюзивний винахід радянських вчених та педагогів. У 50-60 роках ХХ століття таке ставлення було, так би мовити,  мейнстрімом, але з того часу багато що змінилося, зокрема, завдяки роботам видатного лінгвіста Ноама Хомського.
 
Вся традиційна система викладання мови у школі базується на апріорному твердженні, що діти точно знають значення тих слів, які вони зустрічають у текстах. Цю ідею можна поставити під сумнів для учнів, котрі вивчають українську мову у школі, а вдома спілкуються іншими. Але всупереч сподіванням вона не підтверджується навіть щодо  дітей, для яких українська – мова повсякденного спілкування! Наприклад, дослідження, які проводили серед школярів середнього шкільного віку, показали, що велика кількість  учнів не може пояснити значення багатьох слів, причому не з галузі спеціальної термінології, а зі звичайного слововжитку: не в змозі пояснити, наприклад,  різницю в значенні слів покарання та помста, привілей і пільга, жадібний та скупий … Завдають складнощів дітям  так звані гіпо-гіперонімічні відношення між словами (на кшталт об`єднання у категорію «меблі»  слів ліжко, шафа, канапа). І з часом таких дітей стає все більше.
 
Саме час задати питання – а чи не здіймає автор ІМХО бурю у склянці води приділяючи увагу, здавалося б, локальній проблемі  навчання окремому шкільному предмету?  
Суспільна небезпека полягає  в тому, що стіни школи часто-густо залишає людина, яка свого часу недоотримала знань, котрі допомагають зіставити зміст слова та реальність, що цим словом відображається. Така людина певною мірою втрачає імунітет проти вербальних маніпуляцій (з боку влади, з боку засобів масової інформації тощо).  Згадаймо, скільки нам доводиться чути або читати гасел та закликів – всі ці розширити, вдосконалити, дорожні карти, кроки назустріч, покращення вже зараз… Слова, які, в кращому разі, не несуть жодного змістовного навантаження, а в гіршому – спотворюють до невпізнанності те, що повинні були б поясняти. Чи можемо ми бути впевнені, що наші діти захищені від цього словесного радіаційного фону? Чи захищені ми самі? Вже згаданий професор Хомський свого часу сформулював «10 способів маніпулювання людьми». Деякі з них безпосередньо стосуються теми нашої з вами розмови:
 
…основний елемент управління суспільством  -  відволікання людей від важливих проблем і рішень шляхом наповнення інформаційного простору малозначущими повідомленнями, перемикання уваги громадян від суттєвих соціальних проблем до тем, які не мають реального значення…
 
… у виступах, котрі розраховані на широкий загал, використовуються аргументи, приклади, інтонації, ніби то мова йде про дітей шкільного віку з затримкою розвитку, або про розумово неповноцінних індивідуумів…
 
… досягати того, щоб люди стали нездатні розуміти  методи та засоби, що використовуються для того, щоб ними керувати, шляхом маніпуляцій освітою. Якість освіти, котра надається нижчим класам, потрібна бути невисокою,  з тим, щоб невігластво нижчих суспільних класів стало непереборним  бар`єром між ними та вищими класами…
 
Коли читаєш цей, вже досить давно написаний перелік, неможливо позбавитися відчуття, що наші урядники від освіти повністю взяли його на озброєння, дбайливо пронісши  через усі  декларовані  «реформи» та «вдосконалення». Що змушує зробити висновок – це зовсім не недолугість і не данина традиції.
 
Так би мовити, «якщо зірки гасять, значить це комусь потрібно». Але чи потрібно це нам?