Поезія – дивна штука. Власне, так само, як і музика, і живопис. Можна зробити математично вивірену розкладку будь-якого твору, але це не дасть відповідь на просте питання: що саме вводить в резонанс твої емоції? Адже не розмір вірша, дійсно. І не тема, не жанр. А що?
Кажуть, що справжні поети не „придумують” свої вірші, як графомани. Хтось їм надиктовує їх звідти, згори... Я про це читав, і я це чув від одного справжнього поета. Емоційно людина  входить в якийсь невідомий для звичайного смертного гармонійно-резонансний стан, який вони ще називають – натхнення, і отримує зверху вже готовий вірш, який вливається в його свідомість суцільним потоком. Треба лише встигнути його записати на папері. І я вірю, що все відбувається саме так.
 
Справжня поезія, це – метафізика. І якщо ти здатен – ні, навіть не писати вірші, а тільки відчути смак справжньої поезії, якщо твоя душа здатна розпізнати ці тонкі гармоніки – тобі сильно повезло. Тому що у тебе є шанс вступити в резонанс з тією душею, яка безпосередньо отримує ці вірші зверху. Але це – тільки шанс. Химерний, як свідомість, проте спокусливий своєю прозорою легкісю, як акварелі Хайнрайтса.
І таке спілкування... це як динамічне кольорове різнобарв’я після чорно-білої статичної картинки в рамочці на стіні. Це – наркотик, етичний і естетичний. „Підсідають” на нього з першої дози, хоча й не завжди усвідомлено. Просто ти помічаєш, що після всі оті картинки на стіні стали для тебе вже навіть не чорно-білими, а сірими... І ти захочеш тільки одного – зафарбувати цей депресивно-сірий фон.
Але не морозними акварелями від Шьольберга чи фотографічно-вивіреними Стіва Хенкса.
А зафарбувати його казково-теплими від Хайнрайтса...