9 березня у Запоріжжі, як і у всій, свідомій Україні свято. І не тільки в Запоріжжі!  Це визначний день для всієї країни, тому що він, як лакмус показує куди ж насправді рухається держава і нація.
Сьогодні ми вшановуємо 198 річницю з дня народження великого поета і щирого патріота  України  Т.Г.Шевченка.
Дозволю собі трохи зацитувати Запорізьку мерію, яка відзначила це свято таким:
(Ці по-фронтовому скупі дані отримані з видання «Запорожское время»)
      «Cегодня, 7 марта, запорожцы почтили память Великого Кобзаря митингом, посвященным 198-й годовщине со дня рождения поэта. Возле памятника Тарасу Шевченко собрались представители областной и городской власти, общественных организаций и трудовых коллективов предприятий, школьники и студенты, сообщили в мэрии».

      Подальша цитата висвітлює по-Фрейдівські-справжню тугу теперішньої влади за «сильною рукою»:
«Творчество Великого Кобзаря отображает стремление многих поколений украинцев к созданию сильной и самостоятельной державы", - отмечают в мэрии».

      В исполнении творческих коллективов на митинге звучали песни на стихи Тараса Шевченко.

      К памятнику Великому Кобзарю представители власти и общественности возложили живые цветы

      Все це відбувалося 7 березня, у будень, за два дні до справжньої дати народження Кобзаря... Щоб не псувати собі вихідний, і не дивитися у очі людям, ця купка «поборників русского мира» проімітувала свою приналежність до народу і його пророка. Такий удаваний блюзнірський патріотизм демонструє вся влада в Україні, але я сьогодні не про них! Скільки б не мімікрували ці «правнуки погані», вдягаючі овечі шкури, їхні хижацькі ікла видно у кожній дії, і навіть у заздаледідь заготованих промовах.
Та мова сьогодні не про них!
      9 Березня ближче до 9 ранку, біля погруддя Кобзарю почали збиратися усміхнені, справді натхненні люди. Дефіцит організованності серед них, видавав ті, щирі почуття, які привели їх сюди.
Разом з ними по периметру невеличкого майданчика з'явилося чимала купа міліціонерів, які, проте не виявили за весь наступній час аж ніякої активності. Які можуть бути претензії до усміхнених людей?
Коли над головами зібрання замайоріли прапори, стало ще веселіше, бо до них долучилося ранкове сонце, запалюючі їх кольори своїми яскравими, теплими промінями.
      Ні в кого не знайшлося мегафона, хоча налице були і керівники партійних осередків, які могли б потурбуватися про це завчасно. Та це було ще й більш природньо, бо люди тулилися один до одного, і до промовців більш щільно, і хто хотів чути – той міг почути...
Але таке «Щільне» спілкування додало цим урочистим зборам якоїсь сімейності чи неабиякої дружньості.
      Виступали керівники осередків, люди із юрби. Чотирирічний хлопчик, піднесений на руках батька, щоб всім було чутно декламував Шевченка без зупинки, і без запинки, з непересічною легкісттю і душевністтю.
      Читали вірші і дорослі і молодь, і досхочу начитавшись, заспівали пісню. Співали довго. За одною – друга, третья пісня. Насамкінець Гімн України. Не завжди всі знали слова, але від цього не втратилось головне – природність і невимушеність цього священодійства. Народ явно не збирався розходитись. Як одначе чудово буває, коли свято не організовувати «по-комсомольськи». Тоді з'являється душа народу, і скеровує все якнайкраще.
Але керівництво таки було, просто воно не заважало розгортатися народному духу.
      Після всіх віршів і пісень, всі бажаючі поклали квіти. Їх не було багато, бо вони куплені були з власної кишені, а не з госбюджету. Але вони були від щирих українців.
Поклали квіти і керівники міських і районних осередків партій які організували це гідне честі нашого Великого Кобзара шанування. Не було тільки помпезності від Запорізької влади, алеж ви пам'ятаєте, вони відбули цю свою повинність ще 7 березня, і тепер «почили от трудов своя...» Отут треба б ставить крапку, але повірте! Я давно не бачив подібного! Ніхто не пішов розходитися!          Очильники осередків спочатку загубилися в юрбі, яка спілкувалася між собою, тоді заповзялися збирать прапори, а громадяни все стояли і розмовляли про всі чудасії нашого сьогодення, про сумну долю України, про наше майбутньє, і наших дітей. Про те: «А що ж будемо робити»...
Кожному знайшовся співрозмовник, і я зустрів там багато друзів, як старих, так і нових.
Так у бесідах і дружніх усмішках і закінчився цей надивовижу щирий, добрий і дуже пам'ятний захід.
Алеж я зовсім забув розповісти про кількість та склад цього справді поважного зібрання.
      Якщо казати про партійну приналежність, або прихильність цих людей до якоїсь партії, то  тут мене тішить розмаїття прибіжчиків різних опозиційних «конфесій».
Пліч-опліч спілкувалися і вшановували пам'ять поета партійці «Фронту змін» і «Батьківщини», МГО «Сокіл» і партії «Свобода», «Конгресу Українських Націоналістів», «Захисників Вітчизни»  і  «Української Республіканської партії». Може когось не згадав, то хай мене пробачать.
      Загалом нас було не дуже багато, може 150 – 200 людей, хоча я можу помилятися визначаючі наоко. Та це були справді люди! Я полишив цей захід з відчуттям подяки до всіх, кого там побачив.
      Також я вдячний пані Вікторії  з БЮТ, та її подрузі,  Олексію з прес-служби «ФЗ» та пану Світовиту Пашнику, які приділили мені увагу, і допомогли світлинами для цієї статті. Окрема подяка Запорізькому очільнику УРП, Івану Мороховському, який розділив свої квіти навпіл, щоб я мав чим вшанувати пам'ять Кобзаря.
 
      Тож, Слава Україні!!! І Кобзареві Слава!!!
 

















 
P.S. Роздивився на світлинах... Був ще якийсь козацький атаман, не знаю тільки якого війська, бо вони якось не дуже купи тримаються.
 
На дев*ятій світлині, в центрі, той самий хлопчик, що читав на руках у батька вірші Шевченка...
 
І от ще дуже важливо: Хлопчик на останній світлині тримає прапорець з написом "НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ".
Були , тобто і такі козаки з нами...   ...