«Я бачив дивний сон. Немов в Вкраїні рідній
Давно уже нема московського царя
Я ж намальований на грошах, що ціною
Одної жмені тютюну. Не тою
Її я бачив, й тисячі таких самих, як я.
 
Живуть собі і гречку вже не сіють
І каторжника вклали на престол
Працюють на параші золотії
На межигірськії хороми від Месії
І ждуть, що допоможе їм футбол.
 
А де ж ті тисячі, хоч сотні, де пропали?
Оті що молота зуміють ще вдержать.
Таких, які лупити можуть скали,
Розбити камінь той, яким приклали
Самі себе. Й не хочете скидать.
 
Для чого тисячі граніти розбивали?
Щоб на дорозі виріс знов бур’ян?
Щоб ви пахла прем’єром вибирали?
Щоб ви дітей табачникам віддали?
Й ковтнули мовчки про «немитих галичан»?…
 
А зараз знову будете в надії
З того ж лайна несвіжого смарагди вибирать
Самі себе дурить і вкотре ждать Месії
Чи просто продаваться за злотії
А потім дякувать Донбасу  років п’ять.
 
Ідіть усі, в одну громаду скуті,
Виходьте на широкий правди шлях
Не прокляті ви й світом позабуті!
В нас був лиш молот, у вас є кращі путі,
І щастя прийде. Бийте. Вірте. Буде так…»
 

Присниться же таке…Хіба можливо
Придумати, що через сотні літ
Будуть стоять перед скалою боязливо?
Дурниці…Що ж беру я молот і зубило
Піду лупати свій гранітний моноліт….