На планеті, котра зветься Землею, був 2012 рік від народження людини (чи й не зовсім людини), котру тут звали Ісусом Христом.
 
Махатма сумував. Він дивився із неба вниз- на Землю. У нього був спантеличений вигляд, наче він вперто не міг чогось допетрати. До Махатми ззаду беззвучно підійшов ВІН.  ЙОМУ було цікаво, чому великий філософ, політик, лідер свого народу впав у смуток.
 
Розмова  їхня була приблизно така:
- Що спантеличило тебе, сину? Що тебе там турбує?
- Мене там зовсім забули...
- З чого ти так вирішив? Тобі ставлять пам’ятники, твоїм іменем звуться вулиці, твоє лице малюють на папері, що там називають «гроші». Твоя праця не була даремною- індуси вільні. То як тебе можуть забути?
- Вони геть забули, чого я вчив...
 
Махатма дивився на клаптик суші біля двох морів, котрим остаточно злитися в одне велике море заважав півострів. Очі Махатми були сповнені смутку і якогось особливого подиву. Він переживав за людей на тому клаптикові.
 
Він пам’ятав той час, коли йому довелося бути на Землі (а саме- в благодатному краї, котрий там звуть словом «Індія»). Він зміг своїм добрим вчительським словом об’єднати індуські племена, щоб, не проливши ні краплини людської крові, дати їм Волю.  Після того, як Махатма пішов звідти, йому не доводилось бачити на Землі розуміння своїх слів. Зараз його непокоїли люди, котрих називали «українці».
 
«Чого вони йому підкорюються? - думав Махатма- Хай би вони працювали на себе, на свій нарід, а не на нього. Індусів теж лякали зброєю, саджали до тюрми (і я цього не уник), та ми подолали їх разом. Чому ж вони не можуть об’єдатися, щоб подолати свого гнобителя? Адже ці люди зможуть без нього, а він без них- ні...»
 
Махатмі було шкода цих людей. Він щиро жалів їх, але він уже пішов звідти, а отже допомогти їм не міг...
 
Там люди змирилися зі своєю участю, а до вчення Махатми діла нікому не було. Їхню віру в краще, почуття братерства, любов до Волі з’їдала рутина…
 
Махатма сумував...