Ой,  упали  ж  та  впали  криваві  роси
На  тихенькі  -  тихі  поля...
Мій  народе!
                   Темний  і  босий!
Хай  святиться  твоє  ім'я!
(Євген Плужник "Галілей")
 

 

 
Ось вона, моя рідна Покровка - степ, вітропори, балки, витягнуті вздовж балок вулиці. Через скільки років повертаюся сюди, до свого роду, вже на могили.
 
З дитинства пам'ятні розповіді про появи серед людей тих, які живуть і у селі, і у цьому степу, де зовсім недавно височіли нині розорані скіфські могили. Хтось живе тут одвічно, когось привезли мої предки сюди, на південь, зі своєї прабатьківщини. Лісовикам та русалкам не знайшлося місця на спекотній сухій землі. Мусили повертатися туди, звідки приїхали між клунками на переселенських возах. Чи знайшли дорогу, чи не згинули серед чужого степу?
 
Лише домовики обживалися тут разом зі своїми господарями. Як і на прабатьківщині, поселилися вони за віниками у затишних закутках та підпіччях. Звично взялися слідкувати за порядком у домі на новому місці. Не забудь, господине, прикрити на ніч кришками цебро з водою та глечики з молоком.. Домовик господарює, коли люди сплять. Прислухайся, почуєш, як тихо снує пустотливий волохань по хаті, де дрібний непорядок - сам підправить, а за великий безлад може потрібну річ сховати, в молоко плюнути чи у воду якийсь непотріб вкинути. Не жарт, коли навалиться він сплячому на груди і почне душити. Знають люди, що не силою мірятися домовик приходить, а попередити господаря про прийдешні зміни. Треба не розгубитися, запитати: "На добро, чи на зло?" Лихо тому, хто почує: "на зло", чекай біди. Якщо ж мовчки відпустить і зникне, готуйся щастя зустрічати.
 
Згадалося, що перед обідом бабуся завжди кидала дрібку солі у лівий від порогу куток, якраз під ікони.
 
- Бабусю, для чого Ви це робите?
- Так годиться.
 
Щоб жити у злагоді зі світом годилося дотримуватися його правил: говорити на чих "На здоров"я"; стукати зігнутим пальцем по дереву; щоб не відлякати щастя; плювати на новонароджену дитину, тварину, пташину й казати "Тьху-тьху, щоб не зурочити, яке ж воно погане, яке негарне, хай росте здоровим";  годилося, забачивши в небі тоненький серпик молодика, дістати в жменю хоч кілька монет і подивитися на місяць, потім на гроші, щоб завжди гроші водилися...
 
Малими дітьми вбирали ми цю необхідну для життя науку від своїх рідних. Підросли, і вже разом з сусідськими дітьми продовжували пізнавати світ.
 
Біля тваринницької ферми кожен сторожко притишить крок - десь тут у громадянську війну вбито чоловіка. Відтоді поночі люди намагаються обходити це місце стороною - неупокоєна душа може довго водити навколо ферми, а то й завести аж під Догмарівку.
 
Після заходу сонця всякі дива траплялися. Йшов сусіда вулицею, аж глядь, попереду його Марійка кудись поспішає. Догнав, жартома за косу легенько смикнув. А Марійка йому, не обертаючись: "Іди, доки йдеться", і зникла,  розтанула у повітрі, ніби й не було її ніколи.
 
А якого страху натерпілася тітка Луша! Працювала вона у колгоспі трактористкою, як Паша Ангеліна. Якось обламався її трактор у полі, напарник подався у село за допомогою, а тітка залишилася чекати. Стемніло, забралася вона у трактор, закрила дверцята, задрімала. Прокинулася від гуркоту - хтось по даху трактора ніби стрибає чи танцює. "Ану, не балуйся, злазь, бо дах погнеш", - весело гукнула тітка. У відповідь ще страшніший гуркіт і стогін, від якого тітка завмерла від жаху. Почала хреститися та читати підряд всі молитви, які знала. Погуркотіло, поторохтіло і стихло, мов нічого й не було. Тітка з трактора остереглася виходити, доки не прийшла з села допомога. Разом роздивлялися - ніяких слідів ні біля трактора, ні на його даху. Що воно було, куди поділося?
 
Лідина мама в молодості поверталася з дівчатами з дальнього поля до села. Притомилися, сіли перепочити біля цвинтаря у затінку під акаціями, та й задрімали. Крізь сон почула, як розмовляють двоє.
 
- Де ти була?
- У хаті померлої сьогодні Харитини.
- Ну і як там?
- Покійниці ноги путами не зав"язані. Сховала я всі ножі на комині за в"юшками. Хай побігають, пошукають. Знатимуть, що слід робити все так, як годиться.
 
Прокинулися дівчата, прийшли в село, чують новину - Харитина вмерла. Пішла Лідина мама у двір до покійниці про ножі запитати. А там куховарки метушаться, жодного ножа немає. На комині їх і знайшли.
 
Йду вулицею, посміхаюся цим спогадам, від яких колись холола кров. Хтось покликав по імені. Вдивляюся, стоїть біля двору дебела молодиця: "Не впізнаєш? Це я, Анька? А я тебе відразу впзнала..." Обійми, цілунки, кличе до хати, далі розмов майже на годину про братів, про сестер, про друзів з нашої компанії, про дітей моїх, її. Слово за словом, почала розповідати про доньку.
 
- Недавно вийшла вона заміж за Миколу. Він розведений, Людка, його перша жінка, теж у селі живе, на верхній вулиці. Випрала зранку моя Тетянка доріжки, розвісила у дворі сушити. Повертається додому з роботи, глядь, її доріжки розстелені від порогу аж до воріт, а по двору чорна курка ходить. Не по собі Тетянці зробилося, боїться до доріжок торкнутися, і на курку страшно глянути, не було ніколи чорних курей ні в неї, ні в сусідів. Прийшов Микола. Тетянка йому: "Лови чорну курку". Кинувся ловити - не впймає. Тетянка йому на поміч, курку до нього направляє - ухекалися, таки впіймали. Принесла сокиру - відрубав Микола курці голову. Каже йому: "Рубай доріжки!"  Він сокирою рубає, а вона від ганчіряної доріжки, мов від заліза, відскакує, та аж дзвенить. Згорнули вони доріжки, поклали на хмиз та й спалили.
 
Глядь, преться у двір Людка Миколина, злюща, як собака, шия перев"язана, кричить: "Все рівно ти з Миколою не житимеш, все рівно він до мене вернеться".
 
Дивуюся на цю розповідь:
 
- Та не може такого бути!
- Як не може, коли було! Не знаєш ти наших дівчат, зовсім Бога не бояться, таке виробляють, таке виробляють!!!
- Яке?
- Відьмують! Подивися на ту Людку, в неї ж на одязі немає жодного гудзика!
- Повідривалися? - намагаюся зрозуміти.
- Яке повідривалися! Відьми не купують і не носять одяг із застібками. Їх же по цьому й розпізнають!
 
Бачу, розхвилювалася Анька не на жарт, намагаюся перевести розмову на щось відсторонене. Зауважую між вікнами портрет Януковича, показую їй:
 
- А цього навіщо повісила, невже в політику подалася?
- Яку політику, принесли перед виборами. Сподобався мужик, здоровий, міцний, та й блакитний колір якраз  під мої штори підходить. Справді ж гарно?
- Та  не те щоб гарно, але якось дивно. У нас у селі що, регіонали заправляють? - намагаюся дипломатично ухилитися від незручного запитання.
- Чорт їх розбере, хто тут заправляє. Перед виборами до мордобою доходило між комуністами, регіоналами та помаранчевими. Зараз заспокоїлися, але деякі й досі між собою не розмовляють.
 
Поговорили про низькі закупівельні  ціни на молоко (вона тримає три корови), що медицина в нас негодна, чоловік хворіє, призначають дорогі ліки, а від лікування користі ніякої, і знову про те, що від відьом життя немає...