Завжди дивувався, з якою завзятістю та ностальгією згадують чоловіки свою службу в армії. А дивуватися, власне, нічого – два (три) роки специфічного «чоловічого» життя окалиною запікаються в душах, формуючи характер, часом – світогляд, нерідко – увесь наступний спосіб життя. І в цьому контексті не важливо – радянська армія, українська чи ще якась.
Дивлюся по собі (та й багатьох своїх знайомих) – перші кілька років після служби армія снилася, потім нестерпно хотілося поїхати в ті місця знову. Минулося… Окрім одного (мабуть, індивідуального): час від часу сниться, що мене знову забирають в армію, а я ж відслужив
Сказати, що служба моя (середина 80-х, СКВО, зенітний полк) була якоюсь особливо складною – не можу. Принаймні, від «дідів» не отримував по пиці ні разу, чужих онуч не прав, нічних «припашок» майже не було...
Неодноразово «оглядаючись» на той час, даю собі звіт, що саме армія «зробила» мене таким, яким я є – зібраним, педантичним, наполегливим, розважливим, терплячим… В армії я не лише сформувався фізично, а й навчився робити своїми руками все, що має вміти будь-який чоловік, навіть більше (наприклад, писати плакатним пером)… Ви не повірите, але за два роки я тричі (!!!) побував у відпустці – і це без всякого блату...
АЛЕ!!!
Усе це мені далося здебільшого не «завдяки», а «наперекір»… Такого відчуття безглуздя від того, що відбувалося навколо, я не зазнавав ніколи… І відчуття приниження – від того, що ти частина цього безглуздя… Нічого не нагадує? Тоді оберніться довкола…
«Совок» іде за нами по п’ятах, плутається поміж ногами, липне до підошов, «заволочує» свідомість… Совку хочеться звань, пільг, нагород, свят… День податківця, день міліції, день Збройних Сил… «Унікальна святковість» цих днів полягає здебільшого в тому, що в «той день» Верховна Рада прийняла якийсь Закон… Чим не привід для свята?!!
Зізнаюся – патологічно не переношу фільмів про радянську чи «сучасну» армію на зразок «Сто днів до наказу» чи т/с «Солдати». І не тільки від відчуття огиди до минулого. Більше – від того, що «українська» армія ще безглуздіша за радянську – ні системи, ні ресурсів, ні мети. Ні –  мета таки є, і вона «унікально» українська:
 

Ще зізнатися – я «святкую» 23 лютого. Не те, щоб дуже його очікував чи якось готувався, але за нагоди в цей день піднімаю чарку з друзями. У нашому колі це дійство називається «поминки за двома втраченими роками». Мабуть, і колишні вояки ЗСУ мають сьогодні право на свої «поминки». Тільки дозвольте мовчки і не цокаючись…