ВЛАСНИКИ ЧУЖИХ МАКТУБІВ
 
     «Бог Всемогутній. Аллаhу Акбар. Тому у нього немає ані дружин, ані синів, ані доньок, ані божої матері, ані братів чи сестер. І не було. Бо він є Бог. Його велич не потребує цього дріб’язкового реквізиту – фамільянтів.
     Бог все бачить і усе знає про минуле та майбутнє кожної людини. Проте через власну одвічність Бог не може покладатись лише на пам'ять. Раніше людей було мало. І Богу було легше, аніж зараз. Відколи в мозку Всемогутнього потрібно тримати долі 6 мільярдів створінь, подібних до нього. Тому, коли кожна людина народжується, Всевишній заводить для неї персональну книжечку. В цій книжці Господь зрозумілою лише йому мовою розписує наперед долю людини. Від першого звуку до судного дня, коли людська істота в невидимій оку плазмовій формі (інформаційна плазма є четвертою формою існування матерії, поряд з твердою, рідинною та газоподібною) постає перед Богом. Перш ніж почути присуд, особа звітує про власне минуле життя. Творець під час звіту звіряє все промовлене за книжкою. Бог або Аллаh  –  as you like  –  є головним та єдиним суддею. Тому і персональна справа кожного з нас, котра зберігається в небесній канцелярії, зветься  «мак туб» (так судилось). А всі маленькі книжечки об’єднані у Велику Книгу Доль. Одні лише здогадуються про існування книжечок – мактубчиків. Інші переконані, що персональні книжки з’являються відразу по народженні людини. А ось що саме  відбувається з ними далі…
     Якби не існувало Диявола – Каудильйо Всесвітнього Зла, ми ніколи б не відчули Доброти Бога. Не було б з чим порівняти. Не скуштувавши солі, не пізнаєте меду. Диявол зачинає діяти проти людини в момент народження. Він прокрадається до божественного відділу кадрів і переплутує книжки – мактуби. Робить він це настільки потаємно, що навіть Всемогутній Бог не відразу помічає злочинну підміну. Цей злочин проти людства триває вічно.
     Нам втовкмачують дурницю: кого Бог найбільше любить, тому він і надсилає найтяжчі випробування. Неправда. Адже Бог добрий. То ж навіщо йому мордувати муками законослухняну (в сенсі божого закону) людину? Насправді не Бог нагороджує добрих осіб катуваннями. Це Диявол в першу чергу змінює мактуби саме найкращих хлоп’ят та дівчаток, улюбленців Бога. І робить заміну відразу під час народження. Або в дитинстві чи юнацтві. Натомість власним послідовникам Головне Зло безмежно покращує майбутню долю. Бо вони завше гратимуть в його команді».
     Власне так починається іспаномовний роман Сеси Монтес де Ока «Мак туб – так судилось». Перепрошую за розлогу цитату. Але це має стосунок до українських реалій.
     Теперішня самозвана політична еліта України, включно з головними претендентами на президентське крісло, є улюбленцями Диявола. Бо жоден з кандидатів ніколи особливо не дотримувався Божих заповідей, не робить це зараз і не збирається «християнити» й надалі. Навіть у випадку власного обрання. Тупцювання зі свічками під час релігійних свят перед телекамерами не зараховується. Цей чиновницький балет колишніх капеесесівців у вишиванках явно «не з тієї опери». Не вірте казкам про високоморальних мейкюселферів, що піднялись з українських низів до парламентських, міністерських чи бізнесових висот. Їм «фортунило», «щастило на добрих людей», «випадково складалась сприятлива для них кон’юнктура», «довелось працювати день і ніч» (про ніч, можливо, проривається правда) тощо. Єдине, чого не буває в людському житті – ВИПАДКОВОГО збігу обставин. Насправді всі українські лаккімени та лакківумени завдячують Чорту, котрий свого часу змінив їхній мактуб на невимірно кращий, аніж був записаний в їхній книжечці під час народження.
     Хто нині сумнівається, що В’ячеслав Чорновіл був би нормальним Президентом України, Михайло Сирота – найкращим спікером нашого парламенту,  а більш гідного претендента на звання патріарха єдиної помісної української православної церкви, аніж Володимир Романюк, годі було шукати? Їхні записники з долями підло поміняли. Після чого вони випадково гинули, помирали за загадкових обставин. Я згадала знакові фігури. Але перелік замактублених українців кожен може продовжити.
     Сучасні поводирі України, які не дотягують до звань керівників, займають чужі місця.
     Найвищим місцем, котре завдяки його здібностям, знанням, освіті, досвіду, відповідає В. Ющенку, є посада очільника Нацбанку України. І крапка. Усі наступні кар’єрні сходинки нагору були не його мактубом. Він не дотягував навіть до крісла прем’єр-міністра. Не кажучи вже про титул лідера нації, морального авторитета, арбітра etc. Віктор Андрійович щиро прагнув стати українським «Королем Сонцем». Не склалось. Жаль. Нам більш сумно, аніж йому.
     Горішньою планкою В. Януковича є крісло голови Донецької ОДА. Людина була на власному місці, записаному в його мактубчику наполовину росіянина й наполовину білоруса.  Який з Віктора Федоровича прем’єр чи президент через пів року? Річ не у віці, не у «двічі несудимості». Можна і в 60 років бути працездатним мужчиною. Та й потрапити за грати в нашій країні зажди було просто. Наразі втулити строк можна будь-кому. Річ у тім, що у Януковича і на обличчі, і в очах (відкритій частині мозку) 48-м кеглем написано, що він втомився від брудної політичної боротьби. Людина вже хоче нормально відпочити. Пенсіонер чесно заслужив на релакс в стилі люкс. Не забирайте у нього резиденцію. Так не чесно. Це подвійні стандарти. Або у всіх заберіть, або не чіпайте Послідовного. Інакше з усіма розбереться Микола «Дапашліви».
     Випускникові сільської школи, що читав історичні книжки, за мактубом належало стати академіком, згодом ректором найпрестижнішого вузу його країни. Щодо плагіату, то в їхньому середовищі, за В. Литвином, всі полюбляють «опрацьовувати» чужі думки. Але Володимиру Михайловичу не подобалась його книжка долі. Він бажав і досі бажає (це вже не смішно) бути таким собі мачо. Він закохується в жінок, плаває в басейні, скаче на коні, грає у футбол. Однім словом, за такої історії хвороби галичани про деяких сивих бабусь кажуть просто – «дівочиться». Ось лише Пукач іноді псує ідеально чисте політичне повітря навколо Литвина. Стати президентом для Михайловича – як для декого «по малолєткє» зірвати чужу шапку з голови. Дадуть по рукам ще на стадії обмірковування наміру. Чужа посада гей би чужа жінка. Лише створює проблеми.
     Як випускниця англомовної школи, я розумію іншого випускника аналогічної закладу в м. Чернівці. Іноді хочеться з кимсь поговорити чистою англійською. А поряд – тільки «село не асфальтоване». Доводиться до Кондолізи телефонувати, дякувати за подарунок, або Лаврову щось тикати. А. Яценюк з С. Лавровим «на ти», як і з підполковником Кожею.  Мактуб Арсенія Петровича в тумані. Але керувати МЗС чи парламентом для А. Яценюка, кажучи чернівецькою мовою, «ніхтмайо». Може, колись, попрацювавши не пару місяців (як на всіх попередніх посадах), а кілька років головою Чернівецької ОДА, міністром в якомусь уряді, фронтовик і достигне до бою. Справжнього бою з реальними шансами на «дуже технічне» оволодіння посадою Президента України. А поки що всі меседжі Арсенія про обов’язкову перемогу в другому турі витягують з пам’яті українську приказку про дурня, що думкою багатіє.
     І нарешті про людину, яка єдина з 46 мільйонів нероб працює. Проте не може примусити працювати власних доньку та зятя. Добре, що вже немає статті «за тунеядство». Інакше Женя та Шоня давно б вирушили туди, звідки колись відкинувся регіональний друг їхньої матусі. Який мактуб початково був записаний дніпропетровській школярці, «українці по сьоме коліно», мама котрої є росіянкою, а татко – єврей? Правильно, скромний. Аж доки Диявол  в образі П. Лазаренка не змінив мактубчик простої заводської економістки на долю газової олігархеси. Чим Ю. Тимошенко відрізняється від власних конкурентів, окрім статі, звісно? Тим, що вона «таки да» працює. Щоденно. Над собою. На власну родину. Відмінно працює  Коли ж вона намагається працювати на український народ, результат відомий – «всьо пропало». Пробачте жінку. Вона ж не навмисно. Та й  заважають усі.
     На жаль, все пропало для нас. А не для них. Реально немає з кого обирати. Вочевидь, доведеться скасовувати посаду Президента України. Хіба що самій балотнутись?
 
                                       Аїда Болівар, кандидат психологічних наук