Людина народжується на страждання,
як іскри, щоб злетіти вгору ...
 
                       ***
 
Тільки що промайнула сумна дата...
11.11.11.- 11.11.
Чому сумна? Тому що промайнула.
Промайнула як і інші, як промайнуть і наступні.
Як промайнем і ми...
Я не став би про це писать, якби  не оце, останнє – МИ...
Невже промайнути - це те, заради чого МИ народилися?
Звісна річ - ми якось бовталися у цьому болоті історії. Вчилися, робили дурниці і розумні вчинки. Ми кохалися, народили дітей  і виховали їх. Хтось поховав своїх батьків, хтось друзів... Але заради чого це все?
Невже заради циклічного відтворення помилок попередніх часів, тільки на новому витку  і в нових умовах?
Ми, певно що, доклали своєї руки до поступу прогресу, розвитку науки, та іншого.
Та це не може бути нашим завданням, бо не може самовідтворення умов існування, хай і на вищому рівні, бути ЦІЛЛЮ будь якого експерименту. Хіба що ціль – накопичення, збільшення маси піддослідного матеріалу. Та й тоді постає питання: «Для чого?»
Є таке відчуття, що наше надзавдання – вдосконалення наших первинних якостей.
У глобальній школі життя є Вчитель, який знає чому нас навчає.
Ми робимо помилки, дехто нехтує навчанням, а вчитель все повертає і повертає  нам наші роботи на доопрацювання, і спостерігає за учнями:  Хто з нас здібний, а хто не може отримувати більш якісну освіту.
Не може, або Не хоче...
Надія на те, що доти, поки робота над помилками не буде якісно зроблена – наш вчитель буде вічно повертати роботу назад – марна, скінчиться урок, і буде ДЗВОНИК.