Враження – це те, з чого складається наше світосприйняття. Ми формуємо їх під впливом тисяч чинників і, особисто я, слабо відрізняю: чого ж більше в моїх враженнях – зовнішнього чи внутрішнього?  Вродженого чи  набутого? Де закінчується власне відчуття і починається стереотип? Я не можу точно визначити всіх складових моїх вражень. Проте, іноді, я хочу зрозуміти. Себе. І те, що навколо мене. А навколо мене є моя країна, яка є часточкою мене. Я не згоден, що це я маю бути її часткою. Я просто відчуваю, що Вітчизна має бути мною. Відчута і досконало зрезонована  з тим внутрішнім, яким  відрізняє і поєднує мене з усіма іншими. І, щоб  усвідомити собі враження про мою Вітчизну, я вирішив написати про них. Я хочу подати враження від тих деяких її міст – осердя її життєвої сили – в яких я, хоч кілька днів, а прожив.
 
Мої враження висновуються химерними візерунками усвідомлених понять і потребують озвучення тим недосконалим інструментом, який і називається мова. Проте, щоб повніше відчути всю сакральну красу тієї землі, де мені випала честь проживати, я б хотів нетривіально подати її у звуках. Вона надто багатогранна – моя країна. Тому я хочу озвучити її ІНАКШЕ. Не так, як вона звучить зараз. Я хочу глянути на неї з іншого виміру. Щоб нові її діамантові грані, чистим відблиском відтінили те справжнє, що у ній триватиме через літа і прибрали фальш, яку так майстерно припудрюють тільки мовою сприйняття. Разве язык важнее чувства?
 
…Львов-то грязный...
Собственно, на этом слове можна закончить все повествование. Львов грязный! Очень грязный! Кто там только не мусорит! Пол-Европы! И вся Украина. Они мусорят беззастенчиво и походя, потому что они - туристы, а туристы - в гостях, а гостям можно многое, а в реалиях постсоветского города - им можно все. Они мусорят, конечно, меньше чем коренные жители, но... А что - но? Но хорошо что они есть? А таки да - хорошо! Иначе что бы и делать дворникам, которые метут, метут да чистят эти старые узкие улочки с пристенными риштовками реставрируемых зданий, а паче того, просто - ремонтируемых без соблюдения всякого пиетета к историческим стенам... Евроремонт! Магическое слово, которое легко убивает историю...
...А дворники метут. И если пройтись по центру Львова утром, где-то до семи утра, то можно видеть их, тех, кто оберегает облик древнего Сингапура центральной Европы от шелухи будней. Они убирают следы, которым не суждено остаться в древних камнях Руськой, Рынка и Пидвальной. Они как-то странно неговорливы, эти львовские дворники, и я, всякий раз поражаюсь тишине утреннего Львова, тишине как бы не здешней, совершенно органичной в утренней сонливости этих каменных стен, но какой-то неправильной - потому что ждешь от огромного города громкого пробуждения, а он как-то очень тихо встает ото сна. А еще здесь, все-таки и все еще пахнет кофе. Вот уж не пойму почему и как? Все кафешки открываются где-то в 10-11 часов, ну, некоторые в 9-ть... А откуда этот запах? Запах Львовского утра, который, в тяжелых испарениях большого города потом почти исчезнет...
Львов тороплив. Он подавляет и с ним постоянно надо бороться, чтобы он не увлек тебя в свой быстрый, слишком быстрый водоворот из людей, машин и трамваев. Поневоле начинаешь бежать, находясь в толпе на Сотке. Где уж тут смотреть по сторонам! А если еще хочешь куда-то подъехать, то суши весла! Львовская маршрутка - это вид транспорта, в котором слабонервным делать нечего. Наверное, поэтому во Львове мало слабонервных. Они все не выдерживают жестокости природного отбора и погибают во львовских маршрутках. Шутка ли - десантироваться из старого «Мерседеса» возле Шевченка или короля Данила и успеть добежать до тротуара не попав под другого тормозящего "Дельфина" или "Богдана"...
И все-таки он чист. Потом, днем, он уже чист. Почти чист. Почти всюду. А еще, местами он тих. Вот, возле костела Доминиканив, он всегда тих. Даже в бешеной гонке современного дня - здесь он тих и величествен. Я люблю это место и этот храм. Soli Deo. Honor et Gloria. Это про него. Это он - мой Львов. Мой Бог. Это он такой только мой. Потому что Его - много. И у каждого свой. И это только он такой - у каждого свой. Даже если кому-то дорогой и грязный. Просто, может, каждый проэцирует его через свою душу?...
 
…Я пам’ятаю Алчевськ довжелезним рядом труб з різноколірними димами аж до небокраю. Двадцять хвилин їде потяг повз химерну конструктивну індустріальну казку металургійного комбінату. Зайве й говорити про те, що у цій казці живе понад сто тисяч люду, а серце його важко відбиває коксом та відкалиною у приазовський степ. Алчевськ живе комбінатом! І присутність металургійного монстра, що дбайливо годує понад 100(!) тисяч чоловік є присутністю життя. Життя це ілюстроване хитро – відсутністю чогось такого, що мало б практично фатальне значення у будь-якій недобитій Європі, а у нас є ознакою сакральною, майже містичною – відсутність каналізаційних люків. Їх крадуть. Бомжі українські, з уповні визначеним місцем мешкання, щоранку неостограмлені, тягнули ці люки на пункти прийому металобрухту в часи, які зараз виглядають благословенно-докризовими – а вартувало! Не знаю чи крадуть каналізаційні люки, зливні каналізаційні решітки і чавунні парканці зараз (може, зараз уже й не вигідно), а тоді, коли я був в Алчевську, років десять тому – тягли. Це був такий символ кругообігу металу в природі – люк на брухт, брухт на переплавку, з переплавки – новий люк до міста… Виявляється, міфічний Сізіф має цілком реальних нащадків, які й заселяють оте серце цивілізації, степи Припонтиди – Країну Ук.
Справжні, нерозбавлені онуки Сізіфа, для яких праця є метою, а не засобом, живуть якраз в Алчевську. Вони люблять морозиво куплене у  вуличних тіток, їх діти-школярі їздять на «ковбасі» - чіпляються ззаду тролейбуса на драбинку цілими гронами, вкидаючи в шок нечисленних гостей цього міста.  А обвішаний на свята блакитними й червоними прапорцями  Алчевськ, у політичній своїй екуменічності, продиктованій не стільки толерантністю, скільки східняцьким практицизмом, далеко більше європейськи орієнтований ніж якийсь Новояворівськ чи Дрогобич. Там постає новий тип українця – прагматичний безмежно, білінгвічний за побутом, аскетичний за вимогами, широкий душею. Їх вулиці широкі й прямі, їх архітектура утилітарна й проста і вони, звичайно, хотіли б знати, що будують, однак, можуть діяти й так – без плану, натхненно, як, писав Хемінгуей – не творячи сюжет, а йдучи за ним. Таке воно й є – місто натхненне собою…    
 
…Если Бог ест конфеты, то, иногда, Он их и теряет. Из бездонного кармана белооблачной хламиды когда-то упали кусочки каменной карамели, застыв в изящном великолепии старого Станислава. Этот карамельный город, с сахарными вкраплениями модерных белых скульптур, разбросаных по всему центру, удивительно комфортен. Нигде так вкусно не пьется вино, как в уличных кафешках Ивано-Франковска. Нигде не пьянеешь от водки (прекрасной, местной, вкусности невообразимой, водки!) меньше, чем от воздуха. Туда можно приезжать как домой из любого другого города. Эта неторопливая провинциальная прелесть жизни – город достаточно большой и, в то же время, удивительно уютный. Кажется, только по Франковску можно идти куда-то гуляя. Даже, когда спешишь. Даже идти с Позитрона можно ленясь поднять руку, чтобы остановить маршрутку. Он органично заполняет собой все Подкарпатье, он будто бы безграничен и, на самом деле, заканчивается не Надвирнянским кольцом и не Радиозаводом, а плавно-плавно пролегает от Болехова до Яблуныци, как бы заключая в себя попутно и Калуш, и Бурштын, и Галич. Эта удивительная способность гуцулов, с презрением к расстояниям, мерять путь глазом, а время собственными ногами, дает ощущение протяжности города по всей области. Этот город влит в Карпаты вопреки тому, что бумажные карты и металлические дорожные знаки дают четкие линии его границ на местности. Он безупречен, словно древний полукруглый мир на слонах и черепахах, заключенный в оправу изумрудных гор. Он идеален и красив – это город – пысанка, средоточие мира, где ab ovo произрастает даже Ратуша, как бы обнимая скульптуру того самого яйца, которое, по преданию, остановило сто двадцать килограмм живого веса и обрушило политического Голиафа. Город–Давид, живая конфета из кармана Господа…    
 
….Харків спекотний. Не від того, навіть, що континентальний клімат і столоподібна рівнина, на якій він широко розкинувся, спричиняють гарячий пал літа і пронизливий холод зими, а від того, що він, наче присів, з довгого бігу. І він розпалений з того вічного бігу. Він перший, якого все життя намагаються зробити другим. Друга перша столиця. Початок ери. Вічний авангард. Він широкий. Тут широке, саме широке, а не велике все – від вулиць і до ринку. І найбільша у Європі площа – насправді не найбільша, а найширша. Я знаю кілька харків'ян. На них наклав відбиток Харків. Їм тісно у рамках повсякдення. Без винятку всі – не визнають компромісів. Компроміс ображає їх. Він породжує рамки. А Харків не має рамок. Його неможливо в них заструбцювати. Козак Харко породив місто, в якому нема меж, як не було їх в широкій козацькій душі. Харкову пасував би Дніпро. Харків міг би з ним поборотись. А поки що він бореться з Барабашово – наче граючись, не в серйоз. Бо Харків органічно вміщає в собі все, що в нього приходить. Він оберігає і примножує. Столиця парадоксів. Шкатулка непоєднуваного. Інженери – фінансисти, конструктори – бізнесмени, творці – торгаші. Харків – танк, до якого причепили плуг. І навіть, якщо хтось по-дебільному пише тексти – це не про Харків. Він не текст. Це – пейзаж. Харків – Україна в мініатюрі. Широкий образ великої країни…  
 
…В Тернополе должен был бы родится Гаргантюа. Или Пантагрюэль. Это не суть важно – важно, что это их город – город–роскошь. Это роскошь вкуса. Он смакует. Именно смакует – ни одно слово в мире не передаст всех ощущений от этого города, как только СМАК. Это смачный город. Его вкус растворен в дивных блюдах «Старого Млына» и восхитительном – лучшем в мире! – «Мыкулынецьком» пиве. О! Это пиво! Прометей украл огонь с Олимпа, но, наверное, был  кто-то из богов, кто спер и амброзию… Я не знаю, кто это был, однако, безусловно, поселился он здесь – посредине огромного тернового поля, на этой благословенной равнине и научил аборигенов варить эту дивную амброзию. Мы зовем ее пивом, но какая, в сущности, разница?!
Это совершенно удивительный на вкус город. Если сесть в «Ретро», прямо напротив драмтеатра, то чувствовать этот город можно на вкус. Это нельзя характеризовать, как восхитительно – это изумительно.  На уровне тактильных ощущений, вкусовых эффектов и полного растворения в окружающем, этот город что-то беспредельно ласковое, бархатистое и вкусное. Это город в котором можно мечать. Не город-мечта, а город, в котором именно можно мечтать. И даже улицы его, кажется, можно черпать полной ложкой. По крайней мере, только здесь я жил на Медовой – улице, название которой совершенно не совпадает с ее видом и наполнением – чахлый переулок, огибающий базар. Однако, только здесь улица Медовая оставляет длинное, на всю жизнь, послевкусие. Оно горьковато – сладкое, оно, как   десертное (да-да! Бывает и такое!) пиво, очень необычно. Но этот вкус! Это вкус Города, с привкусом счастья. Безупречный мир вкуса…    
 
…В антуражі споглядання сакури в Ужгороді не вистачає тільки Фудзіями на горизонті. Ні, вона вгадується – ціла плеяда не таких і далеких карпатських вершин, проте, ужгородська сакура відтіняється не масивною і обмеженою горою, а бездонно-блакитним, аж дзвінким від повноти кольору, небом. Це дзвінке місто.Тут відлуння кроку накладається на шерхіт різноязикого, вільно гуляючого тлуму. Тут навіть луна – як мінімум, трилінгвічна. Угро-фінська її сутність невловимо переплітається з індоєвропейською, не створюючи жодних проблем у спілкуванні автохтонів з осілими, століттями тому назад, потомками дунайських  зауральців.
Ужгород вміє справляти враження. Він – місто–артист. Його мешканці так переконливо грають себе самих, кращих ніж насправді, що давно перетворились у свій рольовий прототип. Тут уміють все на світі, а найкраще – готувати. І бограч, вогненної сили бограч, вміщає в собі всі відтінки темпераменту гарячого Ужгорода.  Міста, чиє тепло випромінюють навіть квіти….
 
Хай пробачать мені тисячі інших  міст України за те, що не можу їх так само уявнити – лиш найяскравіші враження можна виплюснути в слова. Втім, чи варто взагалі збивати комусь досконалий інструмент власної душі, через який пропускається Вітчизна?  Враження кожного – єдина єб'єктивна оцінка довколишнього, його чіткий фотопортрет. Умістити відтінки власного Я у чуже ретушоване тло – справа не досконала, така, що не матиме закінчення, а, отже, і доброго результату.
Кількома чуттєвими мазками я хотів показати, що любити свою Батьківщину  варто перш за все в собі. І навіть, якщо вона звучить не зовсім так, як ти хотів би, навіть, якщо її вигляд зовсім не вартий тебе, постарайся відчути її Життя, те, що сконцентроване в тисячах її вулиць. Те, що наповнює тебе, коли ти виходиш з дому. Бо насправді Вона є твоєю часточкою. А зовсім не навпаки.