Частина перша
… Після розгрому полків Слащова під Перегонівкою махновські бригади розпочали наступ до Дніпра та на Лівобережжя. Повстанська армія просувалася на території, де партизанський рух не вщухав з вісімнадцятого року. Відступаючи до Умані, Махно залишив на Катеринославщині мобільні загони та підпільні штаби. І зараз махновців уже чекали.
Спочатку білогвардійське командування не взяло до уваги масштаб махновського наступу. Командувач Добровольчої армії генерал Май-Маєвський стверджував: «… Победа Махно – это эпизод, который существенного влияния на ход боевых действий иметь не может… Ни о каком сопротивлении собранных им отрядов речь не идет». Генерал Ревішин розробив «блискучий» план оточення Махна силами ввосьмеро меншими, ніж налічувала Повстанська армія. Це було все одно, що сачком для метеликів ловити тигра.
У той час, коли під Курськом, Орлом і Тулою білі перемелювали дивізії трьох радянських армій, їхній, здавалося б, глибокий тил зазнав потужного удару. На початку жовтня кіннота Махна через Кічкаський міст увірвалась до Олександрівська. Дорога на схід була відкрита. Вже через два тижні Повстанська армія контролювала територію, яка обіймає сучасну Запорізьку та частину Дніпропетровської і Донецької областей.
Комунікації денікінської армії опинилися під смертельною загрозою. Треба віддати належне білим генералам – вони швидко оговтались, і почали контрнаступ, намагаючись витіснити махновців з лівобережжя. Але бойові частини не можна здобути з повітря – і на боротьбу з Повстанською армією пішли війська, зняті з вістря наступу, з-під Орла – кавалерійські дивізії, піхотні та артилерійські підрозділи. Так в найрішучішу мить постачання білого фронту було майже паралізоване, а елітні полки замість штурмувати столицю світового пролетаріату, билися біля мало кому відомого українського села Гуляй-Поля.
Згодом радянська історіографія сором`язливо замовчувала, кому саме слід дякувати за врятування Москви від денікінських військ. А от у листопаді 1919-го більшовицькі газети були більш відвертими: «Отряды Махно представляют собой убедительную силу. О них говорять, как о непобедимой армии.» (газета «Правда»).
Найбільшим досягненням Повстанської арміі став успішний наступ на Катеринослав. Наприкінці жовтня місто було зайняте махновськими частинами, до яких приєднались місцеві загони. Захоплення міста нагадувало сюжет пригодницького фільму. У спогадах очевидців вимальовується картина: « В Катеринославі 25 жовтня був базарний день. З боку степу до міста вкотилося багато підвод, завантажених овочами, особливо капустою. Близько четвертої години з боку верхнього базара почулася стрілянина. Виявилось, що під капустою на підводах були кулемети, а «продавці» складали передовий загін махновців. За ними прямувала ціла армія, яка прийшла з боку степу, звідки денікінці нападу не чекали».
На деякий час бригади батька припинили масштабні рейди південно-східною Україною і зайняли оборону у нижньому Подніпров `ї. Махно почав небезпечну гру. Він чудово розумів головну перевагу своєї армії – мобільність, однак тепер свідомо від цієї переваги відмовився. Важко сказати, що спонукало його до такого рішення. Можливо, надто вже сильним було бажання втілити свою давню мрію про вільну селянську країну без експлуататорів. До того ж це було символічно – Південноукраїнська Трудова Федерація на землях, овіяних славою Запорозької Січі. Мабуть, не випадково одним з перших документів, підписаних у Катеринославі Махном, була охоронна грамота історику Яворницькому для музею козаччини.
Те, що відбувалось у наступні півтора місяці на Катеринославщині, аж ніяк не скидалось на відеоряд з радянських фільмів про «мать порядка анархию» - п`яні в дим лобуряки, котрі тягнуть з будинків меблі, мануфактуру та самогон. Звичайно, махновці не були білими й пухнастими – траплялося всяке, і пиятики й реквізиції, втім, не більше ніж у будьоннівців і незрівняно менше, ніж у «цивілізованих» денікінців (до речі, за ексцеси махновських бійців карали, і суворо). Але головне, що тоді відбувалось – Махно намагався будувати державу. Основою її були органи селянського самоврядування – сільські ради. В жовтні у визволеному Олександрівську відбувся з`їзд делегатів селянських та робітничих рад. З погляду сьогоднішнього дня деякі резолюції того з`їзду можуть виглядати наївно та утопічно. Але вони свідчать – анархо-соціаліст Нестор Іванович та його соратники не вважали свій державний устрій синонімом безвладдя.
Пізньої осені у махновської армії з`явився новий небезпечний ворог. Епідемія тифу, що лютувала в Росії та Україні, дісталась Катеринославщини. Очевидці тих подій описують жахливі речі: захворіла половина армії - близько 35 тисяч бійців, нечисленні медики не встигали надавати допомогу, було багато померлих. Самого батька теж не оминула хвороба.
Тим часом хмари на обрії згущалися. Денікінські війська вже відступали в напрямку Криму, але все ще залишались сильним та небезпечним противником. Генерал Слащов, який командував значним угрупуванням, не міг залишити поза увагою таку флангову загрозу як Повстанська армія. Слащов зробив правильні висновки зі своєї вересневої поразки. Тепер він діяв не навмання. Армія Нестора Івановича чисельно переважала білі війська, але була знекровлена тифом та розтягнута по величезному периметру. До того ж Яків Слащов змусив повстанців оборонятися, а позиційна оборона ніколи не була сильною стороною махновських командирів. У листопаді генерал уже вибивав махновців з Катеринослава, але тоді вони спромоглися відвоювати місто. Тепер же на них рухався добре озброєний та мобільний 3-й армійський корпус Добровольчої армії.
19 грудня Повстанська армія була змушена покинути місто, лишивши три тисячі бійців, хворих на тиф. Деякий час Махно не міг змиритися з втратою своєї столиці. Кілька разів він піднімав полки в контрнаступ, сам йшов попереду своїх лав, але все було марно.
Кривавий 1919-й добігав до завершення, але для Нестора Івановича це ще далеко не означало кінець його боротьби. Попереду був двадцятий рік, конфронтація з радянською владою, тимчасовий альянс з нею, штурм Перекопа спільно з Червоною армією і потім знов протистояння. Попереду був двадцять перший, коли врятовані ним за півтора роки до того більшовики, цькували його мов дикого звіра…
А поки що, в останній день 1919 року рада Повстанської армії прийняла рішення відступити від Катеринослава.
Георгіївський кавалер, генерал-лейтенант Яків Олександрович Слащов через деякий час по закінченні Громадянської війни примирився з більшовиками та повернувся до СРСР. Там він викладав тактику червоним командирам. Там він знайшов свою загибель від кулі вбивці у 1929 році.
Кавалер ордена Червоного Прапора, селянський вождь Нестор Іванович Махно влітку 1934 року помер у емігрантському Парижі і похований на цвинтарі Пер-Лашез.
Муза Кліо полюбляє парадокси, але іноді вони у неї виходять аж надто похмурі.
