Впіймав мужик золоту рибку. Рибка йому й каже:
                                              - Загадуй бажання.
                                              - Хочу, щоб всі менти пливли по морю в гробах!
                                              - Так є ж і хороші менти.
                                              - Хороші менти нехай пливуть у хороших гробах.

 
У вересні 1996 року знайомий програміст з заводського обчислювального центру запропонував мені роботу реалізатором у в'єтнамців на Барабашовському ринку. Це був подарунок долі, бо зарплати вже не платилися, а на руках - двоє малолітніх дітей.
Барабашовський ринок почався з примусового переміщення в'єтнаських торговців з Благбазу на Салтівку до станції метро "Академіка Барабашова" навесні 1995 року. Два мої роботодавці були серед тих, хто першими поставили там свої розкладачки з товаром. Спочатку покупців не було, потім майже не було, якийсь час адміністрація ринку платила їм гроші за те, що вони розкладали товар на своїх розкладачках.
На час мого працевлаштування ринок біля метро був людним місцем з чотирма рядами контейнерів, в яких зберігався товар і велася торгівля, та площею, заставленою рядами розкладачок.
На 4 ранку збираємося у дворі в'єтнамського ресторану "Зелений бамбук". Реалізатори тримаються купками біля своїх  в'єтнамських господарів. Під'їздить автобус "Ікарус", вантажники виносять з будинку тюки товару, завантажують багажне відділення і задні сидіння. Сідаємо в автобус. Ідемо по вулиці Киргизькій до ринку. Хвилин через п"ять автобус зупиняє міліція - перевірка документів. Документів майже ні в кого немає і тому є просте пояснення. В'єтнамські трудові мігранти почали прибувати в СРСР з 1981 року після підписання договору між СРСР і В'єтнамом  про направлення в'єтнамських громадян для одержання професійної освіти і роботи в нашій країні. Дякуючи цьому договору, уряд братської країни вирішував проблему масового безробіття, яка стала гостро після закінчення воєн і переходу вчорашніх вояків в"єтнамських армій до мирного життя
Навчалися вони у профтехучилищах по вулиці Матросова і жили в гуртожитках по вулицях Киргизькій та Фонвізіна - зараз це так званий в'єтнамський квартал. Рідний мені завод імені Малишева завжди потребував робочих рук, тому приймав в'єтнамців на ті робочі місця, за які з ними не хотіли конкурувати навіть безпрописочні селяни. Важка робота і мала зарплата тримали тут в"єтнамців тому, що розраховувалися з ними в країні тотального дефіциту товарами народного вжитку: холодильниками, телевізорами, пральними машинами і т.п., що радянським громадянам було доступно через багатомісячні черги, часто по блату, ще частіше - з переплатою В обумовлені дні ці товари доставлялися до гуртожитку і в'єтнамський мурашник вивалювався у двір упаковувати придбане в контейнери для відправки родинам на батьківщину.
За договором по закінченню терміну контракту повернути їх у В'єтнам зобов'язувався Радянський Союз - вартість квитка на літак складала більше 1 000 доларів. Союз наказав довго жити, а держава Україна перед не потрібними їй в'єтнамцями ніяких зобов"язань не мала, то ж через якийсь час, не маючи грошей на повернення, вони перейшли у категорію нелегалів і зайнялися продажем китайського ширпотребу, який надсилала рідня..  
Міліція, якій теж не платили зарплату, вийшла на промисел на велику дорогу. Отож, наш автобус зупинено. Міліцейський шеф видає розпорядження: "З кожного в'єтнамського носа 10 грн. і без махінацій, я вже всіх порахував!" (це 1996 рік!). Легкий рух по автобусу - і зібрана сума передається шефу.
Згодом, щоб уникнути щоранкового грабунку, автобуси перестали замовляти і почали виїздити приватним легковим транспортом, благо "грачі" щодня шикувалися у дворі в дисципліновану чергу. Все так же міліція влаштовувала засідки на дорозі, звістка про місце засідки швидко передавалася, і в"єтнамські маршрути змінювалися відповідно зі змінами місця засідок.
Змінила тактику і міліція, втративши це джерело доходів,  почали влаштовувати нічні облави на гуртожитки, в яких проживали в'єтнамці. Вибивалися ногами двері кімнат, в яких на покладених на підлогу  матрацах без постільної білизни спали "нелегали", хто встигав, в спідній білизні вискакували у вікна, часто ще й з малими дітьми на руках. І знову впіймані платили відкупні  - за волю. Хоча, яка неволя - на депортацію з України ні держава, ні жертва грошей не мали, тому це полювання могло продовжуватися нескінченно.
Природною відповіддю на нальоти став найм міліціонерів охоронцями у гуртожитки. Що теж не всіх влаштувало. Почалися грабежі на дорогах в"єтнамських автобусів і контейнеровозів з товаром, який доставлявся з Одеси, Чернівців, Києва... В'єтнамське земляцтво знайшло вихід і тут - почали наймати в супровід міліцейську охорону, озброєну автоматами.
На кожен хитрий болт знайдеться хитра гайка. Облави почалися прямо на ринку. Привід простий - договір про найм реалізатора і торговий патент. Перевіряється наявність цих завжди відсутніх документів і конфіскується товар з завантаженням його тут же у міліцейський транспорт. Грабувалися в такий спосіб не розкладачки, де було небагато товару, а контейнери, завантажені доверху.
Запам"яталася наймасштабніша облава, на яку прибула чи не вся харківська міліція. Ринок був оточений зі всіх сторін, міліція вимагала документи у всіх, хто ворушився. Верещали жіночки, які приїхали скупитися і тепер запізнювалися на електрички і автобуси, репетували дрібні торговці, які закупали крам на перепродаж сумками і, природно, ніяких документів ні на крам, ні на свою особу не мали, бігали туди сюди молоденькі дівчатка-реалізатори - домовлятися зі знайомими ментами, щоб випустили з облоги господарський товар і тягали за собою перевантажені тачки... Облава набула широкого розголосу і повторень не мала.
Незабаром базарний ментовський капіталізм закінчився. Набрало силу в'єтнамське земляцтво, яке засвоїло правила виживання в нашій державі - налагодило поставку товару, найняло на роботу  за контрактом необхідний адміністративний персонал і торговців, організувало навчання персоналу бійцівським мистецтвам,  доставило велику партію в'єтнамських повій для обслуговування свого персоналу. Повії дуже швидко перекваліфікувалися у трудівниць торгового капіталу на Барабашовському ринку, благо у Харкові знайшлася гідна заміна вибулим із процесу. Міліцейський рекет перейшов з вулиць і площ у кабінети міліцейського керівництва. Рекетири пішли у владу.