пароль
помнить
uk [ru]

АРГУМЕНТ МАКАРОВА


АРГУМЕНТ МАКАРОВА
АРГУМЕНТ МАКАРОВА
Автобіографічне оповідання літа 2011 р.

Рибалка вже закінчилась. Чудовий сонячний день, затишна затока великого ставу, одна маленька пліточка вловлена дитинчам, двісті грам, прийняті з годину назад… Ну що ще треба людині для повного щастя?
Правильно! Як було записано в щоденнику  барона Мюнхгаузена – «С 8-и утра до 10-и – совершить подвиг». Бажано на очах своєї дівчини та її малюка. І така нагода сталась.
Вудки змотувались, ковдри складались, інше пакувалось. Раптом в хащах почулось тупотіння і на галявину вилетів чолов’яга років під сорок в одніх шортах. Засмагло-коричневий, кремезний, атлетичний, груди вкриті жовтим квітковим пилком.
Очі палали класовою люттю, а статуру з красиво напруженими м’язами можно було б обрати моделлю для епічної скульптурної композиції «Регіонал-герой п*здить зграю оскаженілих опозіціонерів» з подальшою експозицією в музеї історії українського парламентаризму.
Вилетів і завмер. Щось зразу пішло незвично. Ніхто не тікав з вереском в кущі, нервово не сіпався, не намагався сховати або викинути здобич. Не було сцикливого об’єкту якому б на правах альфа-самця можна було б наклепати копанів, надавати по печінках, навішати по вухах, насувати в рило та пустити юшку. Всі тільки глянули і спокійнесенько продовжували збори. Тільки з трави постала трохи менша і трохи старша (моя) постать і з щиро-щербатою посмішкою поцікавилась – «Вам чимось допомогти, шановний?».
Він закляк. Секунд через п’ять мова повернулася.
– Я хазяїн цього ставу!!!
– Можливо. А можливо це я хазяїн. Ваші документи.
Розмова набувала якогось нового, незвичного для нього стилю спілкування.
– Мене тут всі знають!!
– Можливо. Але не я. Ваші документи.
– ??? Зараз ви підете зі мною і все побачите!
– А хто вам сказав що ми з вами підемо? – (Вагові категорії приблизно рівні. Не факт, не факт. Десь така думка майнула в його очах.)
Відбулося концептуальне зависання. Але він найшовся.
– Ви маєте заплатить мені гроші!
– З якого беня?
– За ловлю!  Для мене достатньо що я бачу тут вудки!
– Для вас може і достатньо, а для суду може буть і замало.
– ??? Ви крадете в мене рибу!!!
– Якщо ви вважаєте що ми щось вкрали, то зараз дзвонимо дільничому, хай приїджає, складає «опис, протокол, відбитки пальців»…
– Зараз… Зараз… – Ледь не тремтячими від запалу руками він видер з шортів мобілку. – Зараз… Як же ж його..?
– Руслан.
– Точно. Руслан. Мєнт позорний. (Ага, в них якийсь конфлікт.)
– Да? А мені здалося порядна людина.
– Та мусор він, мусор!
– Хоча б і мусор. Затримає для з’ясування особи.  Документів у вас з собою немає ж?
Мобілка поповзла в шорти. Він  заступив вузеньку стежку.
– Ви мабуть до когось в гості приїхали (з загрозою)?!
– Ну що ви, я тут народився. Тут моя фамільна хата.
– Я всіх знаю, а вас ні!
– Ну от і познайомимось. Ну що, діти, за мною – скомандував я. І потягнувшись до пенька взяв з нього та заправив за спину пістолет Макарова (пневматичний, кал. 4,5 мм, пукалка, правда навіть з неї диких качок б’ю в шию та голову метрів з дванадцяти (спеціаліст зрозуміє), але хто там розбере за мить що це пневматика). Випустив поверх футболку.
– Кг-ам…!  – Пролунало десь з навколишнього середовища. Це наш герой нарешті вразився красотами природи, затишком та безлюдністю місця і зачаровано замовк.
– Пішли, шановний, пішли. – Взявши його за плече розвернув і підштовхнув у потрібному мені напрямку. – Зараз побачите де я живу та де моя хата.
Він покірно покрокував стежиною. Судячи з постійно змінюючогося кольору обличчя в нього виник шалений вибух різних гормонів, організм почав різку перебудову, а мозок – напружену незвичну роботу (думати).
– Мужик, чуєшь…
– Мужики тобі в полі капусту саджають.
– Не-е. Мужик! Ти ж – МУЖИК!! (О, оцінив).
– Ну не баба.
– Я за став оренду плачу (дитяче-ображенно) …
– Ну-у, я за вас радий (байдужо).
– В мене документи на зарибок по карасю та коропу, а у вас всього пліточка (примирливо-запопадливо) …
– А мені треба малого до вудки привчати (твердо, з тиском)… Так, (до своїх), ми трохи вперед, якщо там в куширях щось ляскне, затримайтесь хвилин на п’ять…
Його тіпнуло.
– Я ж не проти… Прийшли б, сказали… Хіба я не розумію… Дозволив би… Воно ж діти… Треба… (панічно).
– Ну от і домовились. Та що ви такий нервовий?  Моя хата з синіми воротами, між Лисаками і Підпалком. Може знаєте?
– А?! Знаю!!!
– Ось і познайомились. Вільні. Заходьте в гості. – І, оминувши його, неквапко почимчикував до себе.
Якусь мить він стояв нерухомо, потім, все прискорюючись, напівбоком почав рухатись. Кроків через п’ять-шість розвернувся і закинувши роги на спину дременув до ставу. Ще секунд п’ятнадцять чувся шалений тріск. Герой бився з очеретами.
© Ljudota [11.09.2011] | Просмотров: 2457

2 3 4 5
 Рейтинг: 41.8/31

Комментарии доступны только зарегистрированным -> Войти или зарегистрироваться



programming by smike
Администрация: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Администрация сайта не несет ответственности за
содержание материалов, размещенных пользователями.

Забыл пароль :: Регистрация
пароль
помнить