День Незалежності. До сьогодні не міг зрозуміти свого якогось незадоволення, чи що. Не дивлячись на те, що був страшенно радий зустрічі з друзями, знайомству з ДДешніками, що приїхали з інших міст і просто громадянами України, для яких це теж святий день. Атмосфера доброзичливості, що нагадувала Майдан, святкові вишиванки, бойовий настрій присутніх і, врешті решт, просто гарний день. Навіть бійці “Беркута” своєю присутністю стверджували – влада нас боїться, як дідько ладану. Все спонукало до гарного настрою і світлих спогадів у майбутньому. Але щось мутне залишалося на душі, після Нашого Свята. І оце “щось” не давало спокою. Не давало – хоч ти вбий. А невідоме, підсвідомо відчуваю недобре, завжди дратує. При наймі мене.
    Можливо хтось не погодиться зі мною, та все ж скажу – у Кіркорова гарний голос… І пісні є непогані… Однак коли хтось згадує його у звичайній розмові я прошу: “Зустрінеш Кіркорова – не чіпай. Він мій.” ... Ну, покидьок же. Скажіть мені будь-ласка, з якої радості я маю прислухатися до його життєвих порад, чому я маю обирати шлях для України по “науськиванию” морального урода? Те саме можна сказати і про наших “зірок”, котрі закликали і закликають шанувати нинішню владу. Хто така Могілевська, Повалій, Віктор Павлік і решта, котрим під будь-яким падлом добре, аби платили. Це що політологи, психологи, видатні педагоги…? Чому я повинен дослухатися до їхніх “експертних” оцінок? Тому що їм пообіцяли “Народних артистів”? Медальку і комплект зимових шин? Когось переконує фраза: “Це ж сама Забужко сказала”? Я так і думав. Пишеш ти добре, малюєш, співаєш… талановитий актор і, я знаю, фотомодель, але це не привід повчати з інтонацією “істини в останній інстанції”, як мені жити, кого обирати, кого шанувати і ненавидіти. Моє право вислухати тебе, чи проігнорувати. Кількість “брюліків” і “стразіків”, “мерсів” і “бумерів” клепок в голові не додають. І якщо воно падло, то ти хоч гопки скачи, а мені на їх експертизи…
    Я зрозумів чого не вистачало у цей світлий день. Можливо хтось почув, а мені просто треба подивитися в паспорт на дату народження і тихесенько займати чергу до ЛОРА, але жоден з виступаючих на мітингу не переконав мене у своїй щирості. Хтось чув, щоб Гриценко, Яценюк чи Кіриленко, тай інші хоч словом прохопилися про те що їхня передвиборча тактика була хибною і вони просять пробачення у народу України, що це призвело до таких плачевних наслідків? Може хтось з політиків-опозиціонерів погодився, що “Беркут” проти мирних демонстрантів прийшов під гаслами “Всі однакові!”, “Голосуйте проти всіх!”? Мені можуть заперечити, ніби то вони вже так не говорять – тому їм можна вірити. Гарно ж як критикують владу і пояснюють чому все так погано. З документами, цифрами і праведним гнівом, як там раніше казали, ”клєймілі пАзором” та закликали до спільної боротьби. А звідки мені відомо, що він так само і думає, як оце зараз так красиво говорить? Він що, покаявся… визнав помилки? Скидається вони просто “нутром” відчули холод тюремних камер, а то б об’єдналися… Зараз же. Тому я їх і ставлю поруч із згаданими "зірками".
    Поки не забув. Зустрінете Віктора Андрійовича, передайте йому, від мене, найщиріші прокльони.  
    Ось звідки та гіркота від світлого дня. Чому все ж таки світлого? Та тому, що не дивлячись на політиків, люди вийшли на “барикади” і кожний був готовий до гіршого закінчення свята. Ні міліція, ні “беркут” не виконали свого завдання. Не боїться народ цих чортиків з коробочки. І це радує. Це надає впевненості, що ми з вами знову зустрінемось… а після перемоги регулярно.
    P.S. Кілька слів про те, що мене “надихнуло” на це ИМХО. Тут у коментах під матеріалами одного автора, не скрию здібного, мене звинуватили у категоричності і навіть провокативності. Я, бачте, не забув йому того, що він  обізвав багатоьох, з тут присутніх,“крысёнышами” і звинуватив, фактично, у «…перебегаете к дремучему Лидеру за подачками». Якщо він вже так не думає, то з чого це випливає? Можливо він вважає, що мине час все забудеться і будемо ми жити довго і щасливо? Так от, шановні, коли людина когось ображає, його душа, як і від неспокутуваного гріха, ніби покривається лепом. Брудом який змивається тільки покаянням і вибаченнями. Хто цього не розуміє – перед Всевишнім предстане з такою брудною і чорною душею… Я  міг би розказати, що відбувається далі. Тільки тема зараз інша.
    Одна, дуже шановна авторка ( в тих же коментах) написала наступне: “Не сваріться. Не варто. Зараз кожна українська душа - на вагу золота.” Погоджуюся на всі сто, але із свого досвіду знаю – людина з чорною душею, незалежно від національності , не тільки не прикриє, а і ножа в спину з радістю всадить. Повірте мені на слово – на чому, на чому, а на прикритих тилах я таки розуміюся.
    Ми хочемо побудувати щасливу країну, бачити щасливими дітей та онуків. Бажання наші сильні і щирі. Тільки з чорною душею у нас нічого не вийде, які б красиві і правильні слова ми не говорили. Хочемо щось змінити? Міняймося самі. Коли над цим замислюєшся, розумієш на скільки це важко. Але можливо!