Микола Стефанович Гумільов любив перефразовувати Шевченка:
"Доборолась Україна до самого краю.
Ми вже незалежність маєм, та щастя не маєм…"
Він ненавидів систему "важелів та противажелів".
"Це все одно що жінку роздягти – і посміятись! Ти або не роздягай, або, вже як роздягнув, гаруй на ній, як Козаку і належить!"
Невластивий текст:
Прекрасно в нас влюбленное вино
И добрый хлеб, что в печь для нас садится,
И женщина, которою дано,
Сперва измучившись, нам насладиться.
Но что нам делать с розовой зарей
Над холодеющими небесами,
Где тишина и неземной покой,
Что делать нам с бессмертными стихами?
Ни съесть, ни выпить, ни поцеловать.
Мгновение бежит неудержимо,
И мы ломаем руки, но опять
Осуждены идти всё мимо, мимо.
Как мальчик, игры позабыв свои,
Следит порой за девичьим купаньем
И, ничего не зная о любви,
Всё ж мучится таинственным желаньем;
Как некогда в разросшихся хвощах
Ревела от сознания бессилья
Тварь скользкая, почуя на плечах
Еще не появившиеся крылья;
Так, век за веком – скоро ли, Господь? —
Под скальпелем природы и искусства,
Кричит наш дух, изнемогает плоть,
Рождая орган для шестого чувства.
Властивий текст:
Чарівне в нас закохане вино
Та добрий хліб, що в землях наших родить,
Та сало, бо надмірністю воно
Нікому з українців не зашкодить!
Та смуток в час вечірньої зорі,
Ота холодна українська туга:
На обрії не справжні кораблі.
Той смуток не впряжеш в старого плуга.
Ерзац-продукт - зросійщена душа
У тіло українське не вростає.
Бо підсвідомість гилить відкоша
Троянському отому короваю.
Охоплює нас смуток та сумнів,
Що крига в серці будь-коли розтане.
Бо суржик, ота мова дикунів,
Роз’ятрює старі на серці рани.
Ти з’їж Сердючку, вбий в собі Кузьму,
Підвісь Кричевського на дибі вище!
І ти, раніш безсилий як Му-Му,
Вспурхнеш і загудеш як хрущ на вишні!