Мене вбили весною 1945року, коли я з друзями прийшов ввечері до свого села. Облава була випадковою. Істребки просто їздили на машинах своїми підрозділами по селах сподіваючись когось зловити. А в українських селах тоді ще було кого ловити та вбивати. Самими бажанними для них були партизани.  Тоді ім "повезло".    Нас було тільки трое. Набоїв та гранат у нас було мало.
 
Я родився в 1924 році в великій та заможній українській родині. З того часу, як я навчився ходити та розмовляти, спокійно посидіти на місці я вже не міг.  Мене цікавило все ! Старші брати та сестри в жарт називали мене Чому-ка. Навколо свого села я знав все ! Річку, яри, ліси, ... все обходив, все облазив, знав кожний закуток та схованку. Все навкруги було чудове ! Я тоді був счасливий. От якби тільки не школа, в яку мене майже силоміць заставляли ходити. В школі було цікаво, але треба було сидіти на одному місці, що було "карою " для мене. На уроках було цікаво, коли вчили читати, писати, запам"ятовувати вірші, додавати та віднімати. Цікаво !. От якби ще тільки не сидіти на одному місці. Зате в руханках мені рівних небуло !
  В родині мене всі любили, бо я був наймолодшми з хлопців, і тато сподівався, що його старість пройде під моєю опікою. Так вже заведено в нашому краю, що наймолодший син має лишитись біля батьків. Але і  це мене тоді не дуже засмучувало, бо я був счасливим. Може і не до кінця розумів значення того слова " счасття"...
 
В вересні 39 прийшли перші совти. Завжди голодні, вони весь час просили щось поїсти. Мова у них  була зрозуміла , але всеж кумедна.
Мені було вже 15, і був страшно дорослим. Тато казали, що совіти будуть ненадовго, бо така влада неможе довго проіснувати без підтримки народу. Звісно, що це тато говорив не мені, а старшим братам. Я тільки міг підслуховувати їхні розмови, ховаючись десь на горищі. Тоді я і почув вперше - націоналісти. Для себе зробив висновок,що це ті ,хто любить своїх батьків, свою родину,  своє село, батьківщину...
 
А вже в червні 1941 року прийшли німці. Наші їх зустрічали радо, бо совіти стільки лиха та  горя за 2 роки свого "владування " нам принесли, що на німців була вся наша надія  та наші сподівання.  Я знову пішов до коледжу на навчання, бо надиво швидко життя відновилось, і навіть зовсім не відчувалось що десь війна та горе.
Горе прийшло в грудні 43-го, коли старшого брата  розстріляли німці. Він був націоналіст. Тато казав, що брат товаришував з Степаном, і за то його вбили. Я ненавидів німців, і готовий був на все, щоб помститись за брата.
 
В серпні 44-го до нас прийшов фронт. Мені було вже 20 ! років. Я своїми очима бачив, що несе нам влада " освободителей".
Вже в вересні гарнізон нквс , що стояв в нашому селі зібрав всіх хлопціів і повіз до Дрогобича ,щоб відправити " на фронт ". По дорозі на конвой напали партизани. Конвой розбігся, а нас розпустили по домівках. Додому я вже не повернувся.
 
В лісі було дуже тяжко. Часами холодно і голодно. Зброї теж бракувало. Коли одного разу мене відпустили до рідного села провідати родину, то вже двох братів не було в живих. Їх розстріляли за " сопротивление власти". А  сестер разом з дітьми арештували та вислали до таборів сибіру. Свого тата я не впізнав, це був мрець...
 
Мене вбили весною 45-го. Була облава. Відстрілюючись, ми відходили до лісу. Там була схованка та набої. Вже у самого лісу куля попала мені в живіт. Ще добіг до окопу в лісі, де і впав без сил. Я не встиг помститись за свою скривджену родину, за свого батька. за свою скривджену батьківщину . Я був молодий, і дуже хотів жити ! Тоді я незнав, що до незалежності моєї батьківщини залишилось всього 46 років..