Древня трипільська мудрість каже, що безконечно можна дивитись на вогонь, воду, на те, як тобі видають зарплату і на те, як хтось працює. Нація, голосно чвякнувши,  заворожено сіла в те, що натворила і майже досягла нірвани. Ні вогонь, ні вода вже не дивують, зарплату видавати закінчили, схоже, надовго, якщо не назавжди, залишається дивитись, як хтось працює. На щастя, така рабацяґа є. Я страшенно втішився, що в той момент, коли я сплю, їм чи займаюсь іншими неподобствами за мене хтось працює. Єдиний мінус у цьому – схоже, матеріальну вигоду від роботи також отримує тільки Вона.
 
Ставши осторонь, як від рабацяґ, так і від різновсіляких блокувальників та балакунів, спробую одержати задоволення, яке в цьому разі мені тільки й залишається за відсутності матеріальної складової.
 
Поки вона працює, Віктор Федорович Янукович взявся писати. Розлога стаття про «Питання не в тому, що робити. Питання в тому – як»   після прочитання, деяких відповідей, все ж таки, не дала.  По перше, нема відповіді а ХТО, буде робити глибинні реформи в економіці, демонтувати «блатний капіталізм», здійснювати ефективну владу та проводити незалежну, а  не містечкову зовнішню політику? Віктор Федорович? А що йому заважало це робити попередні два рази на посту прем’єр-міністра? Ну, хоч щось почати? Хіба Віктор Федорович не демонстрував при владі ті ж риси, що він їх зараз описує в наступниках?
 
«Відсутність відповідальності, відсутність компетентності., відсутність довіри» – це не про Віктора Федоровича урядування сказано?  Дивно, а я думав – про нього і його уряд. Порівнюючи своє життя при Вікторі Федоровичу і без Віктора Федоровича можу впевнено сказати – різниці не відчув. Справно, щонайменш два рази на рік, дорожчало пальне. Справно, протягом року росли ціни і не встигали за ними доходи. Суди не сьогодні стали тим, чим вони є. Міліція не зараз розвалилась. Не сьогодні прокуратура мертво закрила очі на те, що відбувається в країні. Зовнішня політика при Вікторі Федоровичу була такою ж, як і зараз. Великих успіхів там не було. Маленьких, втім, також. Хоча, Тузлу, при Віктор Федоричі і Леонід Даниличі на відміну від Зміїного при Віктор Андрійовичі і Юлії Володимирівній – не просрали.
 
Всієї-то різниці, що Віктор Федорович мав мешти з мертвого страуса і не на високих підборах. Стаття справила враження, що Віктору Федоровичу реально не щастить з інформаційними приводами. Ратушняк його агітаторів не б’є, євреєм його не називає, того й дивись – електорат забуде про «свєт-надьожу» з Регіона. Тому й написали здоровенну плахту ні про що. Здається, що працювала над статтею теж Вона, поки Віктор Федорович гриз олівця і морщив лоба. Як би там не було, а Віктор Федорович про себе знов нагадав інтелектуальній публіці, яка ще купляє «Дзеркало тижня» або заходить на його сайт. На цьому досить літню піар-програму виконано – пару місяців можна мати спокій. Тим більше, що патріарх Кіріл поїхав і начальству докладе, що Віктор Федорович чоловік, безумовно, надійний.
 
А мені здавалось, що ніяким чином не зможе мене зацікавити приїзд патріарха Кіріла, а виявилось – цікаво. Цікаво мені стало, для чого патріарх православної церкви після поїздки до України ходив на рапорт в Кремль?  Якщо Кіріл - посланник Божий, то Мєдвєдєв, якому Кіріл звітував про відвідини України – хто? Його Бог? Про всяк випадок замовкаю, щоб не допустити богохульства і почекаю, поки диякон Кураєв дасть одкровення про те, що православному, при молитві, треба орієнтуватись на Кремль і на Мавзолей з тим самим запалом і логікою, з якою довів, що патріарший годинник «Бреге» за 30 тисяч євро – вища форма смирення і бідності…  У принципі, в чужий дурдом зі своєю гамівною сорочкою лізти не варто але ж нам своєї шизухи – по вуха досить, а тут ще московську лікувати. Як на мене – занадто.
 
Втім, межі того, що занадто, а, отже, й нездорово у нас досить розмиті. Відстань до рівня старшого брата ще є, але стрімко скорочується. Після відомих майстрів розмовного жанру Добкіна з Кернесом і феєричного Михайла Данчі Україна набула ще одного златоуста – Сергія Ратушняка. Це такий собі ембріон Жириновського. З часом, він має потенціал вирости на повноцінного Вольфовича.  Оскільки, управи на Ратушняка і так ніхто не знайде, а понад те – і шукати не будуть (кому та дівка, Ратушняком бита, цікава?), залишається тільки порадити призначити Сергія Ратушняка послом в Ізраїль. Таким чином уб'ємо кількох зайців: ужгородці скажуть «дякую», Ізраїль – нарешті буде мати більш-менш реальні підстави для страху перед антисемітизмом в Україні, а новий президент України – зубату, а не «дрібнопомісну» зовнішню політику…  
 
Часом, оглянувшись на результати роботи наших «рабацяґ», хочеться, щоб вони всі скопом, відпочили. Один з результатів роботи став відомим минулого тижня. Виявляється, в української армії нема грошей на міжнародні навчання. На парад 70 мільйонів є, а на навчання – нема. Навіть не знаю – що з таким фактом робити? Певно, що треба тішитись. У нас залишився хоча б фасад. На ньому, схоже, все і тримається.