Державний Гімн України (до закону України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року):
 

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.

    
Пані і панове, це ж є державна пісня України! І ось що державні мужі нам співають: ще не вмерла України ні слава, ні воля. Як може вмерти слава, я не відаю, а от воля, якщо вона є, то може і вмерти. Тобто за гімном, попри те, що так виглядає наче воля вже вмерла, але то "ще не вмерла", то ще дихає ..
 
І, браття закріпачені українці, не хнюпайте носом, наша доля нам коли-небудь ще усміхнеться .. Таке враження, що автори тексту не сподівалися побачити усміхнену долю. Але ж гімн не змінюють щороку .. То й виходить, що як марево завжди перебуває на горизонті, так усмішка нашої долі завжди перебуває у віддаленому майбутньому - і через 10 років ще усміхнеться, і через 100 років ще усміхнеться .. Так от гімн фіксує закодовану на віддалену усмішку долі свідомість українців.
 

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Ну, а "Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці" це взагалі квінт-есенція української  ментальності останніх століть, це культова сентенція! От і сидять наші українці по домівках і спостерігають, як там сонце? чи здолало воно росу, чи навпаки - скоро роса його загасить? Чи скоро і ми, як ті турки, запануємо у своїй сторонці?
 
А як хто першим побачить, що роса згинула, так свисне всім браттям: "гей-гей! виходьте! Сонце росу здолало! Будемо вже панувати на своїй сторонці .."
 
І зразу ж звідкись узялися козаки в червоних чоботях, шарах-варах і заходилися встановлювати великий помост серед степу широкого і надвечір вже на всю Вкраїну лунали пісні і танці. Козаки колесом кружляли по сцені, їхні шаблюки виблискували, наче сп'янілі очі, всі навкруги відчайдушно хрестилися і дзвінко співали:

    Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
    І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Гей-гей ..
 

Гм .. Перепрошую ..
 
Ну, якщо не сподобалось .. То спробую ще одну контраверсію ..
Під робочою назвою "нарід і Юлька" ..
 
Саблезубі вовки вихопили із стада пастуха і посідали навкруги нього, захлинаючись слиною .. А вівці випасається мирно навкруги .. Такий от антисоціальний атидарвінізм складається у нас на очах і на вухах ..
 
Ну, я, як бродячий хвілософ, спостерігаю картину і кажу: значить так треба.
 
І хвілософствую собі наче Мрачний далі: по-перше, слід вказати на головний (найверхній) закон: поки травка на лузі стирчить, вівці не бекають .. І цей закон тре особливо чтіть, бо за його нічтєніє передбачене велике покарання .. В тому сенсі, що змушуваті вівців бекати коли травка стирчить розглядають як знущання над людською овечою природою. І карають невтручанням у внутрішні справи саблезубих вовків, саме тоді, коли вони вже пускають слину перед з'іданням пастуха.
 
Та й взагалі - хвілософія нас вчить: ніхто не знає як би воно було, якби не було так, як є. Тому як би воно було кожний вигадує собі на свій смак. Дехто вважає, що з цим пастухом було б травки більше, інші кажуть, що на тому лузі травку з таким зеленим віттінком вони нізащо не будуть куштувати, тому цей пастух не такий ..
 
Багато хто з отари також вважає, що людям до зарізу потрібні шашлики, тому не тре про людей казати шоніпопадя тіпа вони наче є ненажерливі злодії .. Хай навіть злодії, але пахнуть па-нашаму - кажуть деякі. А ваша Юлька смердить Луйом Віттоном .. Фу! Так шо дайош шашликі!  
 
Вибачайте, люди добрі, мене викликають ..