A.S. Якось в одній з дискусій було задане мені питання, мовляв владу лаяти всі майстри, а що ти сам робив би опинися ти на владі? У відповідь був народжений цей текст. Так сталося що більше він нікому не знадобився, бо це, мовляв не стаття, це політична програма.
Отже в разі якщо хтось створюватиме нову політичну силу - користуйтеся на здоров"я. Дарую.
 

 
Дуже хороше правило – покритикувавши опонента, запропонуй рішення краще за нього. Оскільки критика влади вже перетворилося на національний вид спорту, варто й справді запропонувати якесь альтернативне рішення. А для цього проведемо сеанс розбудови держави. От, розбудова держави залежить від нас. Що нам робити?
Спочатку поставимо собі прості п’ять запитань:
 
1. Що ми маємо зараз?
2. Що в тому поганого?
3. Чого ми хочемо, натомість?
4. Як досягти поставленої мети?
5. Досягли. Що далі?
 
Що ми маємо зараз?
Маємо ми ситуацію яка не надихає на оптимізм.
 
Ми маємо народ, не здатний до боротьби за свої права, а отже й за свій добробут. Пересічний українець рідко мріє про створення власної справи та про способи поліпшення свого економічного, і як наслідок -соціально-культурного становища самотужки. Переважно пересічний українець мріє про месію який «прийде і усе зробить як треба», або про еміграцію «туди де тепло і фрукти, бо тут життя вже не буде».
 
Причини цього цілком об’єктивні – протягом ХХ сторіччя українську націю тричі де-факто намагалися знищіти – у Громадянську війну, у Голодомор 33-го та під час Другої Світової війни. Ці катаклізми вибили більшість активних, експансивних та заповзятливих представників нації. Треба визнати, за Незалежність у 91-му українці проголосували переважно в наслідок переляку від серпневого путчу у Москві. На київський Майдан у 2004-му вони вийшли завдяки вірі в те що «іде месія». Нині нація зайнята саме тим, що звикла завжди робити у скрутні часи – перечікує і не ризикує. Катаклізми привчили українців «не висмикуватися» - перечікувати, пристосовуватися, нікому не вірити і зайвий раз не ризикувати. Завдяки цим властивостям українці власне й вижили. Це не погано і не добре – це факт.
 
Сподіватися що «Захід нам допоможе» теж наразі не доводиться – сусіди України все більше починають нагадувати «зграю товаришів». В румунському парламенті періодично задаються питанням про належність Буковини та міжріччя між Дністром та Дунаєм. Угорщина наполегливо впроваджує свої програми серед мадярського населення Закарпаття. Польща грається у компанії проти українського націоналізму (наприклад ставить пам’ятники «жертвам УПА» у Гданську, де УПА і в теорії не було) та щирою рукою роздає галичанам «карти поляків». Про Росію годі й казати – там бал правлять сили для яких «Україна – не держава», «Київ – мати міст російських», «українців нема, є запаморочені росіяни», тощо. Уваги до України поменшало й на рівні потужних гравців міжнародної політики. За 20 років еліта Незалежної України так набридла західним керманичам своїми нереальними проектами та канюченням грошей, що ті ладні працювати вже навіть з «регіоналами».
 
Політичне життя України, дуже жваве за попередніх часів, нині нагадує випалену землю. Українську опозицію нині можна розділити на два типи – безпорадних демократів та войовничих націоналістів. Демократи могли б теоретично об’єднати навколо себе опір нинішній владі. Але по-перше, вони дискредитували себе попереднім перебуванням на владі (люди не розуміють навіщо міняти одних олігархів на інших таких самих тільки під іншими прапорами), а по-друге вони наче навмисно роблять все можливе аби розчарувати виборця в собі – або тікають у тушки, або демонструють дивовижну політичну поступливість. Націоналісти непрохідні за визначенням – українське суспільство панічно боїться будь-яких войовничих ідеологій. Ніяких нових імен на політичному небокраї нині нема і не ввижається. Політичні партії вочевидь не горять бажанням у відкриту конфліктувати з правлячою ПР. А топ-фігури українського бізнесу явно не поспішають фінансувати опозиційні проекти. Так що маємо вітати – українське політичне життя стає передбачуваним на багато років уперед.
 
Вінцем творіння політичного життя Незалежної України є плутократична еліта, яка втілилася у вигляді правлячої Партії Регіонів - вдалому сплавові пострадянського чиновництва і кількох фінансово-промислових груп Сходу України. Партія Регіонів від самої появи у парламенті демонструє якості яким має заздрити будь-яка українська політична сила – внутрішня дисципліна, чітка ієрархія, звички діяти рішуче та не виносити сміття з хати. Партії Регіонів можна закинути що завгодно крім масового переходу в тушки у 2005-му, після поразки на президентських виборах. Партія Регіонів – серйозний, жорсткий, хитрий, згуртований, витривалий а отже – украй небезпечний противник. Смерті подібно його недооцінювати.
 
Що в тому поганого?
Щирого патріота України правляча Партія Регіонів не може влаштовувати з багатьох причин.
 
«Регіонали» не мають чітко визначеної ідеології і часто говорять одне вустами Ганни Герман на Заході країни, інше – вустами Дмитра Табачника на Сході. Єдиною ідеологію для ПР наразі лишаються економічні інтереси її бізнес-крила та жага перебування на владі як така. Заради втілення цих ідей «регіонали» неодноразово виказували готовність поступитися базовими державотворчими поняттями. Вони не створюють жодних ефективних програм підтримки української мови, проте наголошують на готовності легалізувати «другу державну», тобто залишити українського громадянина сам на сам з агітаційною медіа-машиною сусідньої Росії. ПР фактично передала свою територію в оренду іноземній армії в обмін на знижки на газ. Регіонали неодноразово висловлювала намір переписати підручник історії України на потіху Москви та вже де-факто прийняли російський погляд на трагедію Голодомору та боротьбу УПА.
 
То правда, час від часу лідери ПР кладуть вінки до пам’ятників Героїв Крут, заявляють про підтримку територіальної цілісності Грузії та розвертають нафтогін «Одеса-Броди» в аверсному напрямку, за що їх нещадно критикує і Москва, і її прибічники. Коли економічні інтереси ПР ідуть в розріз з бажаннями Москви – «регіонали» нехтують бажаннями Москви. Та коли знову ітиметься про владу в Україні – вони так само легко знехтують поняттями принциповими для українців.
 
Ще більшу загрозу для України становить плутократичний характер владної команди Партії Регіонів. Вже зараз очевидно що в країні відбувся гігантський перерозподіл власності, у наслідок якого більшість вигідних українських активів так чи інакше опинилася в руках осіб наближених до ПР. Чим закінчуються експерименти, коли виробництва держави опиняються в руках членів одної партії продемонстрував досвід «совка».
 
Набагато гіршим є те що країна стабільно з року в рік перевищує імпорт над експортом (негативне сальдо у 2010 році $ -8,4 млрд), що у свою чергу збільшує державний борг України (+ $ 5,1 млрд у 2010 р). Іншими словами, країна живе у борг… а представники правлячої партії будують за державний кошт вертольоті майданчики та купують гіпер-дороге житло у Лондоні. Україна перетворилася на країну в якій меншість повільно багатіє, продаючи за кордон продукцію вироблену на підприємствах збудованих в часи совка, використовуючи дешеву працю своїх робочих, яким регулярно розповідають по ТБ про бандерівську за грозу та про підступність «клятого Заходу»… на якому більшість власників підприємств тримає свої гроші і свої ж родини. Таке зачароване коло збагачує тих хто «на горі», не створює нічого нового і збільшує державний борг. Майбутнє такої країни – жалюгідне. Йому треба класти край.
 
Чого ми хочемо?
Альтернативою суспільству правлячої плутократії має бути «держава розвитку» - держава де головним капіталом стає інтелект та менеджерські здібності її співгромадян, а головною метою – збагачення держави і через нього посилення її політичного впливу у світі. Цікавий експеримент з побудови такої держави відбувається нині у Грузії.
 
Треба відкинути створені агітаторами «багатоповерхові нашарування нюансів» і згадати прості очевидні речі. Пересічному українцеві потрібна держава де йому буде безпечно заробляти гроші та збільшувати тим самим багатство як своє особисте, так і всієї країни. Держава мусить з одного боку захищати свого громадянина від злочинця, а з іншого – не заважати йому працювати своїми фіскальними, соціальними та санітарними службами. Час нагади державі про її прямі обов’язки.
 
Держава – мусить бути.
 
Потрібно не багато не мало – змінити мотивації усього правлячого класу від «багатіти коштом держави» до «багатіти разом з державою». Треба аби чиновник внутрішньо розумів що більшість коштів які потрапляють до державної скарбниці мусять бути витрачені на освіту та медицину, а не попиляні через афільовані фірми. Потрібно аби виконавчій владі вистачало політичної волі боротися з крадійством на всіх рівнях, а не приймати в ньому участь. Просто тому що так потрібно для блага держави Україна і всього українського народу. Бо Україна – понад усе.
 
Аби чиновник не сумнівався в тому – потрібно аби держава жила за законами, а не за поняттями. Злодій мусить бути покараний, а не відпущений за хабар. Для нормального життя і діяльності мусить бути захищений і громадянин особисто і його бізнес. Для цього потрібні прості зрозумілі закони, захищені сумлінними охоронцями. В умовах «понятій», «ментокупації» та «відкотної економіки» держави не розбудовують – їх знищують.
 
Певно саме тому і нема зараз політичних проектів альтернативних існуючим – еліта чудово розуміє що альтернативою «збагачення коштом держави» може бути тільки варіант «збагачення разом з державою» тобто – відмова від шалених прибутків уже сьогодні. А коли так – то який сенс одній частині еліти ворогувати з частиною іншою? Навіщо створювати якусь опозицію, якщо можна з «регіоналами» домовитися?
 
Яки ж групи населення змусять еліту відмовитися від прибутків – тут, від банківських рахунків – у Швейцарії, та від садибок – у Лондоні та Парижі?
 
Народні маси? Сумнівно. Народ наш нині суцільно розчарований, а отже – байдужий до всього. Клас буржуазії? Теж навряд чи. Українська буржуазія за великим рахунком це базарні торговці та власники дуже дрібних підприємств (на кшталт швецьких майстерень). Буржуазія нині переймається не питанням деяких перспектив держави, а питанням власного виживання. Бо нищать її цілком свідомо.
 
В часи середньовіччя для феодала буржуазія була «необхідним злом» - групою людей які з одного боку постійно зазіхали на владу феодала, але з іншого – виробляли для феодала зброю, обладунки, предмети розкошів та інші продукти першої необхідності. В сучасних же умовах коли всі блага цивілізації від ширвжитку до суперсучасних автівок можна привезти з-за кодону, потреба в буржуазії для сучасних «феодалів» відпадає сама собою. Буржуазії, себто приватному підприємцеві просто не дадуть розвинутися. Під загрозою голодних бунтів його не знищать остаточно, але й водночас йому не дадуть набрати в суспільстві критичної маси після якої він може стати значним гравцем на політичній шахівниці. Або – цей процес триватиме довше ніж правляча плутократія встигне розкрасти країну геть чисто до межі. Аж поки не здійсниться пророцтво Тараса Шевченка: «Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять».
 
Як досягти?
Шляхів перетворення України з «держави плутократичної» на «державу розвитку» наразі існує два. Перший – у правлячий партії хтось з олігархів чи-то топ-чиновників усвідомить жалюгідні перспективи країни та очолить процес її оздоровлення, як це зробив у Грузії екс-міністр юстиції та голова законодавчих зборів Міхаіл Саакашвілі. Але з огляду на ситуацію як в середині Партії Регіонів так і взагалі в політичному житті України це варіант виглядає аж надто сумнівним.
 
Другий варіант – створення макросоціальної групи (або «народного руху», якщо зручніше) людей готових протистояти владі. Якщо не можна опертися на якийсь клас окремо – треба створювати об’єднання небайдужих громадян із самих різних соціальних верств та класів. Люди об’єднанні у макросоціальну групу мають дотримуватися спільної (альтернативної офіційній) ідеології, приймати участь в спільних проектах та підтримувати одне одного в життєвих скрутах. І ще мають бути готовими важко працювати для досягнення жаданої мети. Головним що може зробити така група нині: на майбутнє – побудувати схему та принципи «держави розвитку», якою вона має бути в перспективі; а на сьогодення – створити засоби легального опру тискові на громадян державних органів та ідеології правлячої партії. Так, ідеться про об’єднання людей за принципом «альтернативна держава, в державі існуючий».
 
Макросоціальна група відрізнятиметься від партії тим що партія передбачає так чи інакше єднання навколо конкретної ідеології та конкретних лідерів. Мікросоціальна ж група має бути в першу чергу громадським майданчиком для широкої дискусії з метою створення стратегій розвитку держави і тактичних прийомів для їхнього досягнення. Вона має бути готова працювати заради не перемоги певних партії та лідера, а досягнення конкретних цілей, які вона сама для себе визначить. Ця група може як виділити зі свого середовища власну партію, так і підтримати вже існуючу. Якщо партія дотримуватиметься своїх обіцянок – група стане базою її підтримки та кадровим резервом працівників в органах влади. Якщо ні – це об’єднання знайде іншу політичну силу.
 
Ідеї розбудова в Україні «держави розвитку» та збереження базових понять української національної ідентичності здатні об’єднати чимало людей у нашій країні. Головним підґрунтям для створення мікросоціальної групи громадян мають бути дві верстви населення: спільнота приватних підприємців (та їх частина яка вже бореться за своє право на існування) та когнітаріат (прошарок працівників що збирають, створюють, опрацьовують, розповсюджують та доставляють інформацію). Саме ці верстви нині чинять найбільший опір владі, але вони роз’єднані та надані собі самим. Їм треба об’єднувати свої зусилля та долучати до себе всіх небайдужих.
 
Схема ж приходу до влади давно й широко відома – вибори. Агітація за певну програму та захист вибору людей потребує чималої праці багатьох небайдужих громадян. Тут і настане час проявити себе мікросоціальній групі. Що ж робити у ситуації коли влада нахабно фальсифікує результати виборів український громадянин знає ще з 2004 року.
 
Досягли. Що далі?
Аж от, це сталося, плутократи усунуті від влади, політичний олімп очолили «чесні та порядні». Що далі? Далі – ані на мить не забувати, що ворог не спить. Плутократія ніколи не примириться з тим, що її відсунули від солодкої годівнички. Через пресу, через ділові кола, через втручання іноземних держав вона буде шалено опиратися будівництву «держави розвитку», так само як це було у Грузії. Порятунок від цього лиха один і банальний – з першої ж миті наполегливо та рішучо працювати над розбудовою держави і не втрачати ініціативи.
 
Макросоцільна група мусить заздалегідь створити основні принципи існування нової держави та схеми їх реалізації. Створювати такі принципи і тактики після приходу до влади, це те саме що вчитися стріляти під час бою. Побудова ж «держави розвитку» чіпляє стільки практичних професійних проблем що вимагатиме широкої дискусії за обов’язкової участі фахівців.
 
А проблеми які доведеться вирішувати окреслити не складно:
 
- треба створити принципово нові силові структури.
Нинішні правоохоронні органи настільки розкладені корупцією та перекривленою мотивацією працівників, що їхнє оздоровлення та чистка виглядають сюжетом для фантастичного роману. Водночас в Україні буде дуже складно водночас звільнити всю міліцію в один день (як в Грузії) – це 300 000 осіб які вже мають на руках зброю. Але й лишати ситуацію як є нині – неможливо. Закон і порядок – основа існування будь-якої держави. З міліціонером який «стриже капусту» та з контррозвідником який «дахує» бізнес замість сумлінно виконувати службовий обов’язок, «державу розвитку» нам не збудувати.
 
- треба створити сприятливі умови для ведення бізнесу.
Приватний бізнес – велика сила. Держава фізично не може забезпечити роботою геть чисто усіх своїх громадян. Значить треба надати цю можливість бізнесу, у першу чергу – в регіонах. Альтернатива роботі на заводі для робочого, підштовхне бізнесменів-промисловців інвестувати кошти в поліпшення умов праці на своїх підприємствах, або змусить продати їх власникам, які опікуватимуться підприємствами краще. Тощо й тощо.
 
- потрібно або провести повну люстрацію діяльності українського капіталу, або – провести амністію капіталів.
Тут потрібно чітке політичне рішення. Приватизація українських підприємств була проведена з такою кількістю порушень, що нині за своє підприємство не може бути впевнений жоден власник. Практично будь-яке підприємство нині можна відібрати у державну власність і це змушує олігархів тримати гроші в офшорах та заощаджувати на інвестиціях. Власність має стати непорушною цінністю, на варті якої стоятиме закон, незалежно від обсягу та вартості тієї власності. В питаннях власності треба поставити крапку раз і назавжди.
 
- потрібно оголосити хрестовий похід проти корупції в державних органах, застосовуючи украй жорстокі репресії.
Гліб Жеглов був тричі правий коли казав що закон сильний не жорстокістю, а невідворотністю покарання. Крадіжки у держави мусять бути карані не менш жорстко, ніж крадіжки у приватної особи. Треба зламати традиційне ставлення до держави як до всезагальної суспільної годівнички. Аби чиновник не крав його не вмовляти треба – треба перевіряти, розслідувати і карати.
 
- треба нарешті почати карати за антидержавну діяльність.
Держави Європи – дуже демократичні, але за антидержавну пропаганду та за зраду там теж періодично садять. Українцям треба визначитися з межею на якій альтернативна точка зору перетворюється на антидержавну агітацію, і за якою співпраця з іноземними державними та комерційними установами стає зрадою. Держава мусить себе захищати. Вона має протистояти на антидержавним проявам як народженим у середні країни так і інспірованим зовні.
 
- потрібно на всіх рівнях максимум інвестицій робити в освіту та медицину.
Здоровий народ – основа держави.
Україні не судиться витягнути свою економіку завдяки дешевим складальним виробництвам як у Китаю – українці просто вже не вміють так наполегливо й ретельно працювати. Треба використовувати той актив який в українців поки що на щастя ще існує – інтелект. Майбутнє України – за створеннями технологій хоча б навіть у тих галузях які вже годують Україну – металургії, хімічній промисловості та сільському господарстві. Майбутнє – за громадянами що мають сучасну освіту.
 
- треба (і це саме смердюче) навчитися жити по потребах.
Сім’я яка заробляє 1000 грн, а витрачає 1500 грн рано чи пізно позбавиться всієї власності. Держава яка щороку збільшує свій державний борг – потрапить в кабалу. Треба ефективно економити. Наприклад – гріх у країні з таким боргом чиновникові їздити на «Мерседесі». Хай на вітчизняний транспорт пересаджується – не скисне.
Головний могильник українського бюджету – пенсійний фонд який становить 18%. Дитині зрозуміло, виття та скиглення через впорядження пенсійного господарства здійметься стільки, що дай Бог не оглухнути. Але з цим треба щось робити і негайно.
 
- треба підготувати нове покоління керівників держави.
Святе місце пусте не буває. Аби на владі у цій країні знову не повернулися плутократи – треба виховати нове покоління керівників-патріотів. І розтлумачити їм необхідність ротації кадрів у майбутньому. Аби збагнули що це – у тому числі ще й у їхніх інтересах.
 
На цій оптимістичній ноті сеанс побудови держави можна закінчувати. Далі – вузькотехнічні питання, які потребують ретельної роботи фахівців. Всі перелічені заходи потребуватимуть від керівництва держави неабиякої політичної волі. Просто тому що третього не дано.
 
Тут так, або буде політична воля і держава поверне себе на рейки розвитку, або невдовзі плутократична еліта знову повернеться на владу у країні. Так що, або покиньте чесних людей дурити, або треба викарбувати у серці – Україна понад усе.
 
Дмитро Калинчук