Коли дурницю повторити пару тисяч раз – цю дурницю можна сприйняти, як щось розумне. Коли відверту брехню, не міняючи навіть деталей, не намагаючись навіть приховати, постійно повторювати і повторювати – в неї почнуть вірити, ігноруючи власні органи відчуттів. Це давним–давно відомо, але щоразу, коли я знову і знову бачу відверту, не прикриту, цинічну брехню – я вражений. І вражений я не майстерністю виконання брехні, а тим, що цієї майстерності нема. Нам брешуть не намагаючись прикритись. Брешуть з таким безпардонним нахабством і такою дрімучою бездарністю, що від цього захоплює подих.
 
Уже років п’ятдесят, як в розмовну українську надійно увійшов, принесений братами з над мутних вод Москви, термін «довбо.об», що найповніше передає всі відтінки поведінкових особливостей вкрай незграбної і тупої істоти.  «Довбо.об» – прекрасний у своїй довершеності термін. Він показує не просто інтелектуальний стан характеризованої особи, а, перш за все, її діяльність в динаміці.   Намагання довбати з усієї дурі там, де достатньо правильно прикласти певну невелику силу і трішки природної спритності.  Це – насамперед не спритний, а вже потім – тупий предмет.
 
Час од часу різні тупі предмети випадають з поля зору. Найперш тому, що більшу частину з важких тупих предметів використовувати ніде. Протягом кількох місяців я впритул не бачив Віктора Федоровича. Не було його бідолашного. Не видно титана за мишачою метушнею інших атлантів та каріатид нашого політ-олімпу. Не видно – то й добре. Спиш – менше грішиш. Мовчиш – вище рейтинг. І він у Віктора Федоровича ріс, як підсипаний салітрою екологічно чистий закарпатський помідор. Аж цього тижня сподобився Лідер на одкровення, хоча й не свіже ні новизною ані виконанням, а проте для мене важливе.
 
"Я и моя семья, мы никогда, как говорят, не барствовали. Мы ели простую пищу, никогда не имели каких-то таких...., ну не жировали. Спокойно жили, как к этому привыкли. Нам всегда хватало тех средств, которые мы имели" , - сказал он (Янукович).  

Спокійно жили, як до цього звикли… Цікаво, а швидко звикається до палацика над морем  на півдні Криму? А до будиночка в Нових Петрівцях?  А до будинку в Донецьку, костюмів «Бріоні» та інших корисних дрібничок?  
 
Після стількох публікацій, стількох – ніким не заперечених і не спростованих! – свідчень про дійсний майновий стан Віктора Федоровича, у нього повертається язик верзти подібну… Як би це, от сказати б… Ну, так, щоб зрозуміло і  пасувало до теми – фуйню, чи що?!
 
Багато хто скаже: «якого дідька ти, Канарісе, розгорлався? Це що тільки сьогодні стало відомо, що Віктор Федорович бреше? Це що – тільки сьогодні стало відомо, що Віктор Федорович неадекват в побудові логічних і довершених словесних конструкцій? Хіба ніхто не знає, що наші політики узагалі ніколи не дають правдивих відомостей про своє майно і фінансовий стан?» Так, все це відомо не сьогодні. Але тим більш прикро, що нас уже зовсім списали. Нам – навіть перед виборами! -  труть таку одверту полову, що це означає тільки одне: нас не беруть до розрахунку. Нам сунуть для вибору тупезних, брехливих  і сцикливих клептоманів, політична кар’єра яких у будь-якій країні була б закінчена на рівні голови сільради максимум! І то – там не обрали б, бо суджений! Ми навіть не нулі, не бидло, не електоральні одиниці. Ми – умовності, яких треба дотриматись.
 
Віктор Федорович навіть не знає для чого дотримуватись тих умовностей, він просто, як отой важкий тупий довбеник довбе в одну точку – парєнь з народа, парєнь з народом. Ідіотизм ситуації ще й в тому, що тут УСІ ТАКІ. І за примарними завісами нашвидко зліплених словесних конструкцій проступають  чіткі обриси цинічних скотів, які сито відригнувши і покопирсавшись в зубах, ліниво розглядаються – що б то його ще пригребсти?
 
Останнім часом лунають немічні спроби виправдати президента. Мовляв, мало часу для докорінних змін, мовляв, не доросла ще країна до такого просвітленого і мудрого правителя. Не будемо сперечатись «доросла – не доросла». Дай Боже, щоб пережила. Бо на останній рік правління у «оновленій країні» мати передвиборчий набір кандидатів у президенти зразка 2004-го у погіршеному складі – то таки треба вміти так провалити все, за що брався, щоб на його фоні «скромний парєнь» з багатим минулим і бідним побутом мав шанси на головну посаду в Україні.
 
Цікаво, коли до президента прийшло розуміння того, що обратись на другий термін або, бодай конкурувати з основними кандидатами президентських виборів він не зможе без застосування різних хитрих політтехнологічних ходів? Я так думаю, що таки ще у 2005-му. Коли грімко проголошувалось про розслідування «справи Ґонгадзе» і покарання винних, я смію припускати, що цього і не збирались робити. Збирались винятково використати  к о м п р о м а т, яким стала ця справа, з метою тиску на певних політичних гравців. Очевидно, якраз надходить цей час, коли компромат почнуть використовувати.
 
Знайшли Пукача. Ключового обвинуваченого у справі вбивства журналіста картинно витягли на світ Божий і – о вічна кармо українського політикуму! – оті от, вищезгаданим московським словом означені, не змогли все зробити (або не схотіли?) так, щоб залишилась бодай позірна картина пошуків, а не діставання Пукача з рукава, як козирного вальта.
 
Она (Ванникова) отметила, что проведенная операция силовиков, которая завершилась задержанием Пукача, совершалась в рамках выполнения поручения Президента – найти и задержать всех исполнителей и организаторов убийства Георгия Гонгадзе. Дурдом
 
Що цим повідомленням хотіла сказати Банкова? «Ми пахалі – я і трактор?» Чи продемонструвати, що от цар захотіли – і його бажання виконали? Своєрідна демонстрація м’язів? Чому раніше Віктор Андрійович цього не захотіли? Показує Віктор Андрійович, що він ще над кимось контроль має? До якого ж стану дійшла українська правоохоронна система, коли мало хто вірить в те, що Пукача справді шукали і знайшли?! Загальний лейтмотив усіх повідомлень пов’язаних з арештом Пукача – це «витягли з консерви». Тепер гадають – проти кого? Якщо дійсно так – то насправді моральніше для нашої влади було давним давно знайти голову багатостраждального Ґії і пристосувати її під прес-пап’є. Або під м’ячик. Бо яка, власне, різниця – бавитися у футбол пам’яттю Ґеоргія чи його головою?
 
Загалом, стало остаточно ясно, що чим ближче до виборів – тим більше спадатимуть маски з облич наших владних лицедіїв. Їм стає все важче не плутатись у власній брехні та недолугості.  У принципі – це непогано. Народ виявить під машкарою обличчя, які часто привабливіші від обридлих масок. Принаймні, остаточно переконавшись з міміки у їх справжніх намірах, наших політиків можна буде хоча б зрозуміти. Їх дії набудуть осмисленості і логіки. Бо мотиви будуть гранично ясними. Здається, що вони ясні й тепер, проте, не до всіх ще дійшло. Тому – більше політиків в інтерв’ю! Більше! Хай говорять. Вони перестали себе контролювати. Вони вже розслабились.
 
Найгірше ж те, що розслабились і ми. І, схоже, дістаємо задоволення.