Мене веселять наші патрійолопи, коли вони вимагають не чіпати наші старі болячки, типу «ми вже все зрозуміли і нічого вертатись до тяжкого минулого».Але як не бентежити наші старі болячки, коли при перших же нових кроках ці болячки заявляють про себе у всій своїй красі і ламають всі визначені плани та розрахунки? Українська нація досі находиться на стадії розвитку немовляти, яке не може опанувати прямоходіння. Любий поступ збивається з другого-третього кроку. Критика, стогін, сльози, волання –все це з  немовлячого  арсеналу впливу на оточуючих. Українська нація зараз не робить ніяких рішучих кроків просто тому, що вона елементарно не вміє ходити, не вміє робити вчинки, здійснювати практичні заходи. Докажіть мені протилежне – і я з радістю погоджусь.
 
   Зараз різні експерти придумують причини, як би то пристойно пояснити таку пасивність та індиферентність  української нації. І появилась віртуозна теза: «народ український розчарувався», як будь-то він якась «кисейная баришня» на виданні. Вибачте, але там, де стоїть питання життя та смерті, категорії очарування-розчарування –неприйнятні!
    Але не так страшний інфантилізм української нації, як вежі рабської солідарності, які уважно спостерігають за всіма подіями і не пропускають до українського національного життя ніякого духу свободи та самостійності. Тема рабської психології в нашому житті невичерпна. Саме тому зараз нам, в першу чергу, потрібен формат внутрішньо-національної дискусії, діалогу, розслідування.  Патрійоти наївно думають, що вони «все вже зрозуміли і їм нічого копирсатись в «глупостях». Так, «вони все зрозуміли», але варто їм зробити перший крок – і всі граблі знову назустріч нам! Знову ми бачимо букет наших фірменних помилок, ляпсусів та прорахунків. Я не вірю, що старі наші проблеми пройдені. Ці проблеми ще навіть грамотно не артикульовані, не ідентифіковані, не пропущені через громадську думку. Ніякого оздоровлення ще й близько не видно. Дивитись правді в вічі не тільки цікаво, але й корисно. Українці - найзаміфологізованіша, найзазомбованіша нація в Європі.
 
   Потрібно наполегливо та ретельно працювати з українською громадською думкою, щоб пришвидшити еволюцію і дозрівання української нації. Що ми стихійно засвоїли за  останній рік: поняття «дебіл» та «раб» - такі надзвичайно скромні здобутки процесу стихійного пізнання.  А просвітницька робота повинна бути планомірна та систематична. Потрібно переборювати інфантилізм та ірраціоналізм нашої громадської думки. Наше національне самоусвідомлення находиться на архаїчному, донауковому рівні. Ми досі відкидаємо більшість елементарних раціональних аргументів, наприклад те, що треба розраховувати, в першу чергу, на власні сили, а не ждати допомоги збоку, зверху. Орієнтація на допомогу ззовні у нас настільки гіпертрофована, що в нас повністю атрофувались органи власного розвитку, власного змужніння. Допомога –це для нас вже слово–катастрофа. Скоро вже цілого світу не стане, аби нам «допомогти».
 
    Я вже не раз наголошував на тому, що на індивідуальному рівні українці набагато більш сучасні та раціональні особистості, ніж на колективному, громадському рівні. Це, мабуть, тому, що для примітивного розуму індивідуальна вигода прораховується і проявляється набагато простіше і виразніше, аніж вигода колективна, громадська. Мене не цікавить, що важче робити, а що легше робити, я пишу про те, що необхідно робити. Українці весь час тільки тим і займались, щоб знайти собі легші шляхи, а дошукались до того, що їх кругом ошукали і завели до найтяжчого життя. То може вже пора перейти до необхідних речей, а не до речей легких та розважливих?
 
Те, що на протязі року, після приходу окупаційної влади сучасна українська еліта не зробила жодного рішучого кроку в напрямку порятунку незалежної України, чітко вказує на те, що ця еліта змирилась з руйнуванням України. Фактично, вона цього й не приховує, самою популярною фразою для цієї еліти стала китайське прислів»я про мавпу, яка очікує на березі, коли повз неї пропливе труп її ворога. Ця українська мавпа не розуміє, що спочатку повз неї пропливе труп власне України, а вже потім – яхти нинішньої влади. Сучасній українській еліті не притаманно думати глибоко, аналітично, на перспективу. Вона звикла все по верхах, по верхах. Для самого мізерного українського підпанка втрата ним статусу учасника на політичних торгах є катастрофою більшою, ніж занепад цілої України. Саме тому, навіть такий малесенький крок, як об’єднання української опозиції виявився неможливим. Банкроти торгуються до останнього! Саме тому український народ зараз виявився між молотом та наковальнею, між окупаційною адміністрацією та паразитичною українською національною елітою.
 
Я довго дивувався, чому мої ідеї про терапію української ментальності, про об’єднання здорових національних сил, про активний внутрінаціональний діалог наштовхуються на глуху стіну спротиву. Потім я зрозумів: існуючій українській еліті, в т.ч. опозиційній, не потрібна ніяка національна терапія, їм не потрібні ніякі активні протести на захист інтересів українського народу. Їм просто потрібно перечекати в своїх розбудованих маєтках несприятливі часи, щоб потім на хвилі народних протестів повернутись і очолити цю примітивну націю. Вести активну опозиційну,   просвітницьку   роботу – це ж потрібно і тяжко працювати, і витрачати кошти, і підставляти себе під реальні загрози… А головне,  в реальній роботі є загроза проявити свою нікчемність, ницість, фальшивість, є загроза виховати, виплекати справжню національну еліту, тобто породити собі конкурентів. Саме тому, попри періодичні «революційні» заяви, саме існуюча українська національна еліта є першим ворогом національно-визвольного руху. Так було  в нашій попередній історії, так є і зараз. Ця еліта не спроможна створювати власні події в національному житті, вона може лише плестись в хвості подій, але й відірвати її від того хвоста дуже і дуже важко!
 
Резюме.Третя сила, про яку так довго говорили наші політики – це не новий політичний проект, це українське громадянське суспільство, яке повинно встати на захист українського народу і від окупаційної влади і від паразитичної старої української еліти. Нове українське громадянське суспільство ні з кого робити, як з молодих та голодних. Прийшов час це зрозуміти всім.
 
Доки не буде наведений лад всередині титульної нації, тобто серед самих українців, ніякого порядку в цій країні ніколи не буде! Буде лад серед української нації – стане можливий лад серед усього українського народу.